– Він подібний на свого батька, – проказав граф. – Будемо сподіватися, що поведінка його також буде гідна.
А за хвильку додав:
– Що привело вас цього ранку, Мордонте? Хтось потребує помочі?
"Не найгірше, як на початок", – подумав містер Мордонт. Повагавшись іще якусь хвильку, уголос проказав:
– Так. Це Гіґінс. Знаєте, він живе геть на околиці. Йому останньо щось зовсім не щастить. Восени захворів, та й діти послабли на скарлатину. Не скажу, аби був з нього такий уже добрий господар… а тут ще. болячки обсіли, ото і не дає собі ради. Зараз мусить виплатити оренду – а не має з чого. Ну а Ньюік сказав йому: як не заплатиш – то забирайся геть з ферми. От і має чоловік клопіт. Тепер у нього ще й дружина злягла, то він прийшов учора до мене і просить, аби ви почекали ще трохи. Каже, як тільки стане на ноги, то все заплатить. © http://kompas.co.ua
– Вони всі думають однаково, – насупився граф.
Фонтлерой тим часом виступив крок уперед. Хлопчик стояв між дідусем і гостем, уважно слухаючи розповідь. Було видно, що його дуже зацікавила доля Гіґінса. Він уже хотів спитати, скільки у нього дітей, як вони чуються після скарлатини. Хлопчик не зводив широко відкритих очей з містера Мордонта, намагаючись не пропустити жодного слова.
– Гіґінс – чоловік працьовитий, – проказав далі пастор, обстоюючи своє прохання.
– Але орендар з нього абиякий, – відповів граф. – Ньюік каже, що він завжди затримує оплату.
– Але ж клопоти які чоловік має, – завважив пастор. – Він дуже любить дружину і п'ятьох своїх діточок. А якщо відібрати у нього ферму, то вони просто помруть від голоду. Він і так ледве може їх прогодувати. Двоє дітей після скарлатини ще досі не оклигали, геть занепали на силі. І лікар велів їм харчуватися як слід – а Гіґінс не має з чого.
Почувши це, Фонтлерой зробив ще один крок.
– Таке саме було і з Майклом, – вимовив хлопчик. Граф стрепенувся.
– Я геть забув! – вигукнув він. – Я геть забув, що серед нас є філантроп. То хто такий отой Майкл?
У глибоких очах графа знову промайнув отой дивний вираз.
– Чоловік Бриджит. У нього теж була гарячка від ревматизму, – відповів Фонтлерой. – І він також не мав з чого заплатити за оренду ані купити якісь ліпші харчі. А ви передали мені гроші, то я йому і допоміг.
Граф зібрав докупи брови, намагаючись приховати своє зацікавлення. Тоді спідлоба кинув погляд на містера Мордонта.
– Не знаю, який з нього вийде господар, – вимовив граф. – Я сказав Гевішему, що хлопець повинен мати все, чого він забажає… достоту все… І що він зробив? Узяв гроші, аби тут-таки передати їх жебракам.
– Та ні, вони не були жебраками! – гаряче вигукнув Фонтлерой. – Майкл чудовий каменяр! Всі вони працювали!
– Ну так, вони не жебраки. Вони всі – чудові каменярі, чистильники чобіт і продавчині яблук, – іронічно сказав граф.
Якусь мить затримав погляд на внукові. Річ у тім, що графові спала одна думка. І хоча наміри у господаря Доринкурту були не найліпші, але сама думка була незгірша.
– Підійди-но сюди, – сказав нарешті граф.
Фонтлерой підійшов, обережно обминаючи хвору дідусеву ногу.
– Що ти зробив би у цьому випадку? – спитав його граф.
Це питання неабияк схвилювало містера Мордонта. Він-бо прожив у Доринкурті немало часу і глибоко переймався справами своєї парохії: пастор добре знав кожного парохіянина, кожного орендаря. Серед них були бідні й багаті, чесні і працьовиті – але також нечесні й ліниві. Пастор чудово розумів: цей хлопчик, який ото стоїть перед ними, із широко відкритими карими оченятами, з руками в кишенях, у майбутньому володітиме великою владою, яку можна використати як на добро, так і на зло. Містер Мордонт також усвідомлював, що цю владу хлопчик може отримати вже, у цю хвилину – з примхи старого свавільного чоловіка, його дідуся. І якщо ця дитина не мала де навчитися шляхетности і великодушности, то така "забава" може погано обернутися не лише для навколишніх, але, передовсім, для неї самої.
– То як ти вчинив би у цьому випадку? – не відступав граф.
Фонтлерой підійшов ближче до дідуся і довірливо поклав йому руку на коліно.
– Якби я був дуже багатий, – почав він, – і не такий малий, як зараз, то дозволив би містеру Гіґінсу залишитися на тій фермі, а ще передав би його дітям те, чого вони найбільше потребують. Але я ще малий хлопчик…
І Седрик на хвилю замовк. Та наступної миті його личко просвітліло.
– Ви ж можете що завгодно зробити, правда? – звернувся він до дідуся.
– Гм… – протягнув граф, не зводячи з нього погляду. – Ти так гадаєш?
Здавалося, йому було приємно таке про себе почути.
– Я мав на увазі: ви можете кожному дати те, що йому треба, – пояснив Фонтлерой. – А хто такий Ньюік?
– То мій управитель, – відповів граф. – Орендарі не дуже його люблять.
– То ви зараз йому напишете? – поставив питання Фонтлерой. – Я принесу перо і чорнильницю, гаразд? І заберу гру зі столу.
Вочевидь, хлопчик анітрішки не сумнівався у тому, що дідусь не дозволить Ньюікові здійснити свій план.
Граф помовчав, не зводячи очей з Фонтлероя, а тоді спитав:
– Ти вмієш писати?
– Так, – відповів Седрик, – хоча й не дуже добре.
– Тоді позабирай це все зі столу, – звелів граф, – а тоді піди візьми з мого столу перо, чорнило й аркуш паперу.
Містер Мордонт слухав усе це із щораз більшим зацікавленням. Фонтлерой прудко виконав дідусеві побажання. За кілька хвилин на столику вже був і папір, і перо, і велика чорнильниця.
– Ось! Усе готове – і ви можете писати, – радісно вимовив Седрик.
– Ти писатимеш, – сказав граф.
– Я?! – вигукнув Фонтлерой, залившись густим рум'янцем. – А чи воно матиме силу, якщо напишу я? Та й часом я роблю помилки, якщо під рукою нема словника і ніхто мені не допомагає.
– Так, твій лист матиме силу, – потвердив граф. – Гіґінс на помилки точно не скаржитиметься. Зрештою, це ти у нас філантроп, а не я. Отож бери в руки перо і пиши.
Фонтлерой узяв перо, вмочив у чорнило, а тоді нахилився над аркушем, готовий до праці.
– Що мені писати? – спитав він.
– Можеш написати: "Гіґінса поки що не чіпати". І підпис: "Фонтлерой", – продиктував йому граф.
Фонтлерой ще раз вмочив перо і взявся писати, підпираючи підборіддя рукою. Це була справа поважна, посувалася поволі, бо хлопець вкладав у це всю душу. Та ось лист був уже готовий і Седрик простягнув його дідусеві. Хлопчик усміхнувся, але було видно, що він хвилюється.