Граф відкинувся на спинку свого крісла і взявся далі розпитувати свого юного співбесідника, із дивним блиском у старечих очах невідступно слідкуючи за кожним його рухом. Лорд Фонтлерой охоче відповідав на всі дідусеві питання, не виявляючи жодної ніяковости. Хлопчик щиро, як він це вмів, розповідав дідусеві про Діка і про Джейка, про продавчиню яблук і про містера Гобса. Далі він жваво описував вуличні походи, які організовувала республіканська партія – з прапорами, транспарантами, факелами і феєрверками. Під час бесіди дійшло і до Четвертого Липня та Революції. Хлопчик захоплено розповідав про все графові, та раптом, явно щось згадавши, замовк.
– У чому справа? – поцікавився граф. – Чому ти зупинився?
Лорд Фонтлерой трішки знітився і завовтузився у кріслі. Граф бачив, що хлопця непокоїть якась думка.
– Просто я подумав, що вам це може бути неприємно, – врешті вимовив Седрик. – Можливо, хтось з родини якраз брав участь у тих діях. Я геть забув, що ви – англієць.
– Можеш розповідати далі, – відповів граф. – Ніхто з нашої родини там не був. Ти забуваєш, що ти також англієць.
– Та ні! – відразу заперечив Седрик. – Я американець!
– Ти англієць, – рішуче ствердив граф. – Англійцем був твій батько.
Такий поворот розмови навіть дещо розважив старого графа, а ось Седрикові було не до сміху. Від хвилювання його залив гарячий рум'янець.
– Я народився в Америці, – заперечив він. – Якщо хтось народився в Америці, то він американець. Вибачте, що мушу вам перечити, – м'яко, проте дуже серйозно вимовив хлопчик, – але містер Гобс сказав мені: якщо ще колись буде війна, то… то я повинен тримати сторону американців.
Граф усміхнувся. Посмішка вийшла похмура, проте – граф таки посміхнувся.
– І що, будеш обстоювати американців? – спитав він.
Граф ненавидів Америку й американців, однак серйозна заява цього маленького американського патріота його розважила. Врешті-решт, подумав граф, з доброго американського патріота з часом можна буде виховати доброго англійця.
Однак у них більше не було часу заглиблюватися в історію американської революції і боротьби за Незалежність (зрештою, лорд Фонтлерой відчув, що повертатися до цієї теми наразі не варто), бо прийшов лакей і оголосив, що обід уже подано.
Седрик підвівся і підійшов до дідуся. Хлопчик глянув на його хвору ногу, а тоді ввічливо запропонував:
– Давайте допоможу. Дозволите? Можете спертися на мене. Коли ото у містера Гобса боліла нога – бо на нього звалилася була бочка з картоплею, – то він також спирався на мене.
Кремезний лакей мало не позбувся своєї репутації, бо лише в останню мить таки стримався, аби не засміятися вголос. Він був добре вишколений, віддавна служив у шляхетних родинах, тим-то аж ніяк не міг собі дозволити розсміятися у такий момент – це хіба б засвідчило його погане виховання. Справді, стриматися тут було доволі важко, проте лакей знайшов порятунок, перевівши погляд на не надто привабливу картину, що висіла над головою графа: вдав, ніби зосереджено її розглядає.
Граф зміряв свого відважного родича пильним поглядом.
– Гадаєш, даси собі раду? – суворо спитав він.
– Думаю, що так, – відповів Седрик. – Я сильний. Мені вже минуло сім років. Ви можете однією рукою спиратися на ціпок, а другою – на мене. Дік казав, що для хлопця мого віку м'язи у мене доволі міцні.
Він випрямив руку, а тоді зігнув її до плеча, аби показати графові свої мускули, які так хвалив Дік. При цьому обличчя хлопчика було таке серйозне і зосереджене, що лакею знову довелося уважно розглядати картину.
– Гаразд, – погодився граф, – можеш спробувати.
Седрик подав дідусеві ціпок і допоміг йому підвестися з крісла. Звичайно це робив лакей, і граф завжди нарікав, коли його мучив біль. Зазвичай граф не вирізнився стриманістю і терплячістю, отож дужі кремезні лакеї у розкішних лівреях зі страхом очікували його гнівних вибухів.
Проте у цей вечір граф не проклинав усіх і вся, хоча нога дошкуляла йому більше ніж будь-коли. Граф вирішив провести певний експеримент. Отож він повільно підвівся зі свого крісла однією рукою сперся на плече хлопчика, яке той так відважно йому підставив. Юний лорд Фонтлерой обережно ступив крок, не зводячи погляду із хворої дідусевої ноги.
– Зіпріться на мене, – промовив він, підбадьорливо посміхаючись. – Я ітиму дуже повільно.
Якби графа підтримував лакей, то граф спирався би трохи на ціпок, але більше на плече лакея. І тут граф так само міцно сперся на плече внука. Тягар був відчутний, отож буквально через кілька кроків хлопчик засапався, на обличчі виступив рум'янець, проте він тримався, згадуючи, як Дік хвалив його міцні м'язи.
– Не бійтеся, спирайтеся на мене, – задихано вимовив він. – Я… я дам раду… якщо… якщо це не дуже далеко…
До їдальні і справді було близько, проте Седрикові той шлях видався дуже довгим. Врешті вони добралися до крісла на чолі столу. Дідусева рука на плечі з кожним кроком здавалася важчою, обличчя аж пашіло, серце шалено гупало у грудях, – проте хлопчик не думав відступати. Навпаки, він напружив усі свої сили, намагався тримати голову прямо, та ще підбадьорював дідуся, який ото кульгав побіч.
– Ну як, дуже боляче, коли спираєтеся на ногу? – запитував він. – А ви парили її у гарячій воді з гірчицею? Бо містер Гобс парив. Ще, кажуть, арніка дуже помічна.
Великий собака поважно супроводжував їх. Завершував процесію кремезний лакей. Коли він ото дивився на хлопчика, який напружував усі свої сили, так щиро допомагаючи дідусеві, в його очах з'являвся дивний вираз. Коли ж граф ото зиркав на розчервоніле личко свого онука, на обличчі старого вельможі можна було прочитати подібне здивування. Та ось вони увійшли до просторої розкішної їдальні. Седрик обвів її поглядом – вона була просто чудова. Лакей, який чекав біля крісла, не зводив із них погляду.
Нарешті граф з онуком добралися до крісла. Граф зняв руку із Седрикового плеча і повільно опустився у крісло.
Седрик перевів подих, витягнув з кишені хустинку – подарунок Діка – і витер спітніле чоло.
– Але ж гаряче нині, – вимовив він. – Вам треба вигрівати ногу коло каміна… а ось мені трошки загаряче.