– Невже вони мене знають? – спитав лорд Фонтлерой. – Певно, цій жінці просто здалося, ніби ми знайомі, – спробував якось сам собі пояснити. Тоді зняв з голови берет з чорного оксамиту, помахав нею жінці і щиро усміхнувся.
– Доброго здоров'я! – гукнув він дзвінко. – Як у вас справи?
Седрик бачив: жінці було дуже приємно таке почути. Вона ще ширше усміхнулася, а її блакитні очі випромінювали ласку і привітність.
– Нехай Господь благословить вас, ваша високосте! – вимовила вона. – Нехай з вашого милого личка не сходить та щаслива посмішка. Ласкаво просимо!
Лорд Фонтлерой помахав беретом і знову кивнув їй головою, коли карета саме проїжджала ворота.
– Мені подобається ця жінка, – мовив він до адвоката. – Видно, що вона любить дітей. Я хотів би потім прийти до неї і бавитися з її дітьми. Цікаво, а скільки їх у неї? Якщо багато, то ми зможемо бавитися у війну.
Містер Гевішем не сказав Седрику, що йому навряд чи дозволять бавитися з дітьми сторожихи. Адвокат подумав, що іще матиме час, аби усе це йому пояснити.
Тим часом карета котилася поміж величними височенними деревами, що росли обабіч алеї. Їх гілки вгорі спліталися і творили немовби зелену арку. Се-дрикові ще ніколи не доводилося бачити таких могутніх дерев. Як і їхати попід аркою із зелених гілок. Хлопчик іще не знав, що Доринкуртський замок вважався одним із найгарніших у цілій Англії, а парки, що його оточували, були за площею чи не найбільші в Об'єднаному Королівстві. Знову: деякі дерева у Доринкуртському парку справді не мали собі рівних. Зокрема ті, котрі росли попри центральну алею. Проте Седрик, звісно, не здавав собі з цього справи. Йому просто страшенно сподобалося проїжджати попід склепінням із гіляччя, крізь яке заломлювалися призахідні промені сонця. Довкола панував спокій і тиша. Погляд знай вихоплював милі галявки чи окремі дерева, що височіли мов велетні. Хлопчика потроху опанувало невідоме досі бентежне відчуття величі і краси, що панували довкола. Юний лорд помічав високі папороті поміж деревами та дзвіночки, що ото синіли клаптиками. Хлопчик заливався сміхом, побачивши переляканого кролика, що вихопився із зеленої трави і кинувся навтьоки – лише його білий хвостик і бачили. А раз їм навіть трапився виводок куріпок. Почувши карету, куріпки пурхнули і відлетіли від алеї. Седрик від захоплення аж заплескав у долоні.
– Гарно тут, правда ж? – звернувся він до містера Гевішема. – Мені ще ніколи не випадало бувати серед такої краси. Тут навіть ліпше, ніж у нью-йоркському Центральному парку.
Врешті Седрика взяв подив – чому-то вони їдуть так довго.
– А скільки треба їхати від паркової брами до замку? – спитав він.
– Та десь із чотири милі, – відповів адвокат.
– Гм, немало. Для людей, котрі живуть у замку, – то шмат дороги, – завважив юний лорд.
Щохвилини щось приваблювало його увагу. Ось він встиг помітити оленів – кілька їх лежало у траві, а деякі стояли. Було видно їхні чудові гіллясті роги. Олені дещо стривожено пильнували за рухом карети. Годі й казати, ці горді тварини просто зачарували Седрика.
– Сюди приїздив цирк? – захоплено вигукнув він. – А може, вони тут просто живуть собі? Чиї ж вони?
– Вони тут живуть, – відповів містер Гевішем, – і належать вашому дідусеві, графу Доринкурту.
Невдовзі їхнім очам відкрився замок – велична будівля із сірого каменю. У його незліченних вікнах відбивалися сонячні промені. Призахідне освітлення м'яко прокреслювало оборонні вежі і стіни з бійницями, здебільша порослі плющем. Замок оточували розмаїті тераси і галявини з барвистими квітниками.
– Та це найгарніше місце у світі! – вигукнув Седрик, аж розчервонівшись від захоплення. – Правдивий королівський палац! Якось я бачив одну картинку у збірці казок – там також був такий замок…
Масивні вхідні двері замку відчинилися. Хлопчик побачив багацько слуг, які стояли при вході, вишикувавшись у два ряди, не зводячи очей з юного лорда. "Гм, і чого це вони так вишикувалися?" – подумав було Седрик, а тоді задивився на їхні лівреї. Він, зрозуміло, не здогадувався, що слуги у цей спосіб віддавали честь йому, Седрику, який одного чудового дня стане володарем усіх цих маєтностей: розкішного замку, так подібного на королівський палац, величного парку та старезних дерев, які ростуть у ньому, галяв, порослих папороттю та лісовими дзвіночками, серед яких залюбки бавляться зайці і дикі кролики, а на траві лежать собі плямисті олені з великими вологими очима.
Іще якихось два тижні тому Седрик сидів собі на високому кріслі у крамниці містера Гобса поміж мішками картоплі і банок з консервованими персиками –і, ясна річ, навіть уявити собі не міг, що доведеться ото на власні очі побачити таку красу.
Попереду усіх слуг стояла літня жінка у доволі гарному платті із дорогого чорного шовку. Її сиве волосся було зібрано під чіпцем. Жінка та стояла найближче до дверей. Коли хлопчик порівнявся з нею, глянув у її очі – то відчув: вона немовби хоче щось йому сказати. Містер Гевішем, який підтримував Седрика за руку, затримався на хвильку.
– Це лорд Фонтлерой, місіс Мелон, – проказав він. – Лорде Фонтлерою, а це місіс Мелон, наша економка.
Седрик простягнув їй руку на привітання. Його очі радісно спалахнули.
– То це ви прислали нам кішку? – спитав він. – Я дуже вам вдячний, мем.
Привітне обличчя місіс Мелон засвітилося від утіхи– геть як тоді у сторожихи.
– Ви знаєте, я де завгодно впізнала би лорда Фонтлероя, – зворушено промовила вона, звертаючись до містера Гевішема. – Викапаний капітан – і лице, і рухи. Ох, сер, дочекалися, слава Богу!
Седрикові стало цікаво, чого то вони дочекалися, і він запитливо поглянув на місіс Мелон. Хлопчикові здалося, що у в її очах стояли сльози – хоча на нещасну вона точно не скидалася. Та ось економка знову усміхнулася до нього.
– Від тієї кішки тут залишилося два кошенятка, – тепло проказала вона. – Я допильную, аби їх прислали до вашої кімнати.
Містер Гевішем щось потиху її спитав.
– У бібліотеці, сер, – відповіла йому місіс Мелон. – Його світлість піде туди сам. Його проведуть.
За кілька хвилин високий лакей у лівреї запровадив Седрика до бібліотеки, тоді відчинив двері і врочисто проголосив: