– Тобто ви думаєте, що граф вас полюбить? – припустив містер Гевішем.
– Певно, що так, – відповів Седрик. – Розумієте, я ж також його родич… а саме син його сина. Хіба ж ви не бачите? Він уже мене любить – бо інакше хіба робив би мені стільки подарунків? Хіба послав би вас за мною?
– Ага, ось воно як, – завважив адвокат.
– Ну так, – потвердив Седрик. – А як інакше? Чи ви не погоджуєтеся зі мною? Звісно, дідусі завжди люблять своїх онуків.
Тим часом на пароплаві пасажири потроху відходили від морської хвороби і піднімалися на палубу подихати свіжим повітрям. Люди зручно вмощувалися на шезлонгах, заводили між собою бесіду – й романтична історія юного лорда Фонтлероя переходила з уст в уста. Відповідно, всі зацікавлено спостерігали за маленьким хлопчиком, який бігав собі по палубі або ж проходжувався разом з матір'ю чи цим літнім сухорлявим адвокатом, або ж розмовляв з матросами. Усі полюбили малого, отож невдовзі друзі у нього були на цілому пароплаві. Седрик-бо завжди легко нав'язував контакти з людьми – не інакше було і тут. Коли чоловіки виходили на прогульку, то запрошували його до себе. Отож хлопчик поважно проходжувався з ними по палубі і дотепно відповідав на їхні жарти, веселячи усе товариство. Коли ж із ним заводили розмову жіночі компанії, то й тоді юний лорд відразу опинявся у центрі уваги і викликав нові й нові хвилі сміху серед своїх співбесідниць. Так само коли Седрик бавився з дітьми, то й там не бракувало веселощів. Серед матросів у нього також з'явилися добрі друзі: хлопчик захоплено слухав їхні розповіді про піратів, про корабельні аварії та про безлюдні острови. Невдовзі він навчився лагодити корабельні канати і майструвати іграшкові кораблики, а також доволі швидко збагнув різницю між розмаїтими "марселями" і "ґрот-марселями"[4]. Хлопчик уже залюбки вживав у розмові різні морські словечка. Якось він викликав немале пожвавлення серед товариства, яке тоді перебувало на палубі у пальтах у шаликах, коли дзвінко вигукнув:
– Але ж нині холодно, клянуся Нептуном!
Седрик здивувався, чому всі засміялися. Він почув цей вислів від "старого моряка" на ім'я Джері, який частенько вживав це, коли розповідав юному лорду розмаїті морські історії. Якщо вірити тим розповідям, Джері виходив у плавання зо дві чи три тисячі разів, кожного разу його корабель неодмінно зазнавав аварії поблизу островів, які, звісно, населяли кровожерливі племена людоїдів. З його розповідей також можна б зробити висновок, ніби його кілька разів підсмажували на рожні, з'їдали та ще разів з п'ятнадцять-двадцять з нього живцем знімали скальп.
– Тим-то він такий лисий, – пояснював лорд Фонтлерой матусі. – Якщо з тебе стільки разів знімуть скальп – то певно, що волосся більше рости не буде. От і в Джері воно перестало рости, відколи вождь паромачавикінів зняв з нього скальп ножем, зробленим з черепа вождя вопслемампків. Він каже, що тоді його скальпували дуже серйозно – як ніколи. Як тільки вождь паромачавикінів замахнувся ножем, то у Джері волосся на голові стало дибки від страху – та так і не опустилося. І тепер вождь так і носить його скальп, який більше нагадує щітку. Мені ще ніколи не доводилося чути про такі пригоди, які ото пережив Джері! Як би я хотів розказати про них містеру Гобсу!
Коли погода псувалася, люди сиділи внизу, в кают-компанії, то завжди хтось просив Седрика розповісти про "пригоди" Джері. І хлопчик переповідав їх з такою пристрастю, що невдовзі серед усіх кораблів, що перетинали Атлантику, годі було знайти популярнішого пасажира, ніж лорд Фонтлерой. Він завжди виявляв готовність розважити товариство, а позаяк робив це так по-дитячому щиро і водночас по-дорослому поважно, то, мабуть, і сам не здогадувався, що в цьому й полягає його особливий, неповторний чар.
– Ці історії Джері так їм подобаються, – розповідав він матусі. – Вибач, матусю, але я би навіть сказав, що У них годі було би повірити, якби вони не трапилися зі самим Джері. Але ж з ним вони таки трапилися… хоч як це дивно. Зрештою, може, він не все аж так добре пам'ятає, бо з нього стільки разів знімали скальп. То напевно мусило позначитися на його пам'яті.
Й ось через одинадцять днів після того як Седрик попрощався на пристані з Діком, пароплав причалив у Ліверпулі. А наступного дня, вже геть увечері, екіпаж довіз хлопчика разом з мамою та містером Гевішемом до брами Курт-Лоджа. У темряві годі було роздивитися сам будинок. Седрик бачив хіба, що екіпаж в'їхав на доріжку, з обох боків оточену високими деревами. За якусь мить хлопчик побачив відчинені вхідні двері, з яких лилося яскраве світло.
З Америки привезли сюди і Мері, аби могла тут допомагати своїй господині. Вона прибула дещо раніше від них. Зістрибнувши з екіпажу, Седрик одразу побачив Мері, яка стояла на порозі разом із ще кількома слугами.
Лорд Фонтлерой радісно кинувся до неї.
– Ти вже тут, Мері? – вигукнув він. – Матусю, тут є Мері! – і захоплено поцілував служницю у її розчервонілу шорстку щоку.
– Тішуся, що ти вже добралася сюди, Мері, – тихо вимовила місіс Ерол. – Мені так мило тебе бачити. Тепер не почуватимуся тут зовсім чужою.
Вона простягнула Мері руку. Та міцно її потиснула. Мері добре розуміла, як почувається ця жінка, яка щойно покинула свою батьківщину, а тут їй ще й доведеться розлучитися з рідною дитиною.
Слуги-англійці з цікавістю розглядали хлопчика та його матір. Поміж слуг, звісно, ходило немало чуток. Їм було добре відомо про недобру вдачу графа та про те, чому місіс Ерол повинна замешкати тут, у Курт-Лоджі, тоді як син житиме у замку. Вони також знали, які великі статки успадкує цей хлопчина, хоча й не заздрили йому, знаючи крутий норов його дідуся, який страждав на подагру.
– Нелегке життя його жде, бідаку, – знай перемовлялися між собою слуга.
Проте про самого хлопчика їм напевно нічого не було відомо. Та й справді, звідки їм було знати, який характер має юний лорд Фонтлерой.
Седрик сам скинув зі себе пальтечко – бо ж звик усе робити сам, без допомоги слуг – і взявся роззиратися довкола. Обвів поглядом простору вітальню, картини й оленячі рога на стінах та купу інших деталей, що прикрашали вітальню. Усе було йому цікаве, бо вдома такого ще не доводилося бачити.