– Седрику, – вимовила вона, – граф є твоїм дідусем. Він – батько твого татка. Граф дуже добрий чоловік, він любить тебе і хоче, щоб ти також його полюбив. Бо його рідні сини померли. Граф бажає, щоб ти був Щасливий і щоб міг приносити щастя іншим людям.
Він дуже багатий і прагне, аби ти мав усе, чого лиш тільки собі забажаєш. Саме так він сказав містеру Гевішему, передавши з ним велику суму грошей – для тебе. І ти можеш зараз поділитися ними із Бриджит – аби вона могла заплатити за житло і купити все, що потрібно для Майкла. Правда ж, чудово, Седрику? Який твій дідусь добрий! – і мати поцілувала сина у круглу щічку, від чого хлопчик спалахнув іще більше, глибоко вражений почутим.
Тепер Седрик перевів погляд на містера Гевішема.
– А можна мені зараз отримати ці гроші? – захоплено вигукнув він. – Я одразу передав би їх Бриджит. Можна? Бо вона збиралася вже йти.
Містер Гевішем простягнув йому гроші. Це була грубенька пачка нових хрустких купюр, акуратно складених.
Седрик схопив її і миттю вибіг з кімнати.
– Бриджит! – загукав він, біжучи на кухню. – Бриджит, зачекай-но хвильку! Тут є для тебе гроші. Для тебе, чуєш? Щоб ти могла заплатити за житло. Це дідусь їх передав. То для тебе і Майкла!
– Ох, містере Седрику! – вражено вигукнула Бриджит. – Та ж тут двадцять п'ять доларів! А де ж господиня?
– Гадаю, мені доведеться їй усе пояснити, – мовила місіс Ерол.
Отож вона також полишила вітальню. Містер Гевішем на якийсь час залишився сам. Він підійшов до вікна і задумливо дивився на вулицю. Містер Гевішем думав про старого графа Доринкурта, який зараз, певно, сидить сам у своєму замку, у великій бібліотеці, розкішній, але доволі похмурій, оточений вишуканими дорогими речами. І його ніхто-ніхто у цьому світі не любить, бо сам граф усеньке своє життя не любив нікого, окрім себе. Це був справжній себелюбець, пихатий і черствий на вдачу, який до того ж легко впадав у гнів, коли щось було не по його. Він дбав лишень про себе, його обходили лише власні бажання і примхи, отож на те, аби подумати про інших, у графа просто не залишалося часу. Усе його багатство, уся влада, яку давав титул і шляхетне походження, на його переконання, призначалися хіба для того, аби приносити втіху йому, графу Доринкурту. Та ось коли він зістарівся, усі ті розваги і втіхи, за якими полював усе життя, обернулися для нього хворобами, старечою дратівливістю та образою на цілий світ, у якому не знайшлося анікогісінько, хто бодай трішки б його любив. Попри усе багатство, попри неабияку могутність, граф Доринкурт ніколи не тішився любов'ю і повагою оточення. Радше навпаки – його уникали. Тим-то самотність дошкуляла йому щораз більше. Звісно, якби він лиш собі того забаг, то напросив би цілий замок гостей. Влаштував би бундючну гостину, а потім ще й полювання. Проте він добре знав: навіть ті, котрі приймуть його запрошення, насправді боятимуться його, похмурого й сердитого господаря, бо він, звісно, аж ніяк не втримається від своїх прикрих ущипливих зауважень. У графа був справді дошкульний язик, мало того – йому справляло неабияку насолоду знущатися з людей і спостерігати, як вони губляться перед ним. Ото власне: зневажити почуття інших – це була чи не наймиліша розвага графа Доринкурта.
Містер Гевішем пречудово знав черству і недобру вдачу свого господаря. Якраз про це він і думав, дивлячись крізь вікно на тиху тісну вуличку. Натомість перед його внутрішнім зором поставала зовсім інша картина: милий усміхнений хлопчик, який ото сидів навпроти нього у великому кріслі і так щиро розповідав про своїх друзів – про Діка, продавчиню яблук та інших. Старий адвокат згадав про величезне багатство, про величні родинні маєтки, про владу, яку дає багатство і про можливість повернути її на добро чи на зло – і що все це з часом перейде до юного лорда Фонтлероя: у своїх маленьких руках, які зараз ото запхав у кишені, він триматиме геть усе.
"Тоді все буде інакше, – мовив адвокат до себе. – Тоді все буде зовсім інакше".
Невдовзі у кімнату повернулися Седрик разом мамою. Седрик просто сяяв від щастя. Він вмостився у кріслі – поміж мамою й адвокатом – і, як завше, склав руки на колінах. Те, що вдалося допомогти Бриджит, сповнювало його радістю й захопленням.
– Вона аж заплакала! – говорив він. – Вона плакала на радощах! Я ще ніколи не бачив, щоб люди отак плакали з радощів. Напевно, мій дідусь – дуже хороша людина. Гм, я навіть не думав, що бути графом – це так приємно… дуже! Тепер я тішуся – тішуся! – що колись також ним стану.
РОЗДІЛ 3
Від'їзд
Упродовж наступного тижня Седрик відкривав для себе усі переваги майбутнього графа. Йому справді важко було собі уявити, що тепер він може здобути все, чого лиш забажає. Зрештою, хлопчик навряд чи це усвідомлював повною мірою. Проте після кількох розмов з містером Гевішемом побачив, що його бажання і мрії здійснюються. Отож, з усією притаманною йому щирістю, він узявся вирішувати справи. Зрозуміло, містера Гевішема це неабияк зворушувало. За тиждень, що передував відплиттю до Англії, Седрик здійснив немало цікавих вчинків. Адвокат надовго запам'ятав той ранок, коли вони навідалися до Діка, а згодом рушили до продавчині яблук. Навіть будучи "старовинного роду", ця жінка донестями здивувалася, довідавшись, що у неї з'явиться намет, пічка і тепла хустка, та ще певна сума грошей.
– Річ у тім, що я їду до Англії, аби стати там лордом, – турботливо пояснював їй Седрик. – І мені найменше хотілося б там хвилюватися, що у вас болять суглоби, бо мокнете ото на дощі. Ось у мене суглоби ніколи не болять, тому я, звичайно, не знаю, що воно таке, але дуже вам співчуваю. Сподіваюся, тепер буде ліпше.
– Вона дуже добра, ця продавчиня, – мовив хлопчик до містера Гевішема, коли вони вже відійшли від старенької. А жінці аж перехопило подих від зворушення – вона-бо ніяк не могла повірити у таке щастя. – Якось, коли я впав і розбив собі коліно, вона дала мені яблуко. Просто так, без грошей. Я ніколи цього не забуду. Годі забути людей, які добре до тебе ставилися, правда ж?
Цій щирій душі навіть на думку на спадало, що у світі є люди, які можуть не пам'ятати добра, яке їм хтось зробив.