— Знайшов що-небудь? — дуже вчасно почувся знизу протяглий підбадьорюючий голос.
Ян не став гаяти часу на відповідь і поліз далі в кромішну пітьму. Раптом хлопцеві вчулося харчання єнота десь у нього над головою. Ян перескочив на вищу гілляку й закричав:
— Єнот! Тут він, тут!
І тієї ж миті зовсім близько від нього пролунало хрипке страхітливе виття. Ян швидко оглянувся й побачив велетенського сірого звіра, який стрибнув на товсту нижню гілку, а звідти дико подерся до нього. Коли звір, перескочивши втретє, опинився ще ближче,
Ян зміг невиразно розглядіти дивовижну квадратну морду, волохату й смугасту, дуже схожу на ту, що він її колись бачив у "Долині Яна". То була велетенських розмірів рись.
Від переляку та несподіванки Ян трохи не звалився на землю. Але він швидко опанував себе і, спершись на розсоху, вихопив з кишені револьвер. Немов у відповідь Яну, рись хижо заричала і перескочила на сусідню гілку, що була майже на одному з ним рівні. Хлопець нервово звів курок і, нічого не бачачи перед собою, вистрілив. Куля просвистіла в повітрі. Рись відхитнулась на мить і присіла, приготувавшись до нападу. Хлоп’ята внизу зчинили страшенний галас, а Турок аж надривав собі горло.
— Рись! — закричав Ян, намагаючись не виказати свого страху.
— Будь обережним! — гукнув йому у відповідь Калеб. — Не підпускай її близько!
Рись хижо завила. Ян напружив усю свою волю, щоб стримати тремтіння руки, ретельно прицілився й вистрілив удруге. Страшний хижак був поранений, але наосліп кинувся до хлопця. Ян машинально простягнув руку й одразу відчув, як гострі зуби вп’ялися йому в тіло. Ян з розпачем обхопив другою рукою стовбур. У голові його блискавкою промайнула думка, що кожної миті рись може стягти його з гілки і він полетить униз. Проте страх чомусь був тепер менший, ніж у перші хвилини. Ян хотів перехопити револьвер у ліву руку, але пальці наткнулися лише на хутро звіра. Револьвер вислизнув з онімілої правиці й упав додолу. Тепер Ян справді втрапив усяку надію на порятунок, і чорний страх остаточно полонив його серце. Та, на щастя, звір був смертельно поранений. Тіло його обважніло, ноги підкошувались. Він силкувався підповзти ближче і раптом розціпив зуби. Ян скористався з цього і щосили штурхонув його правою ногою. Рись втратила рівновагу й полетіла униз. Впавши на землю, вона блискавично підскочила, тяжко поранена, але все ще готова до бою. Турок кинувся до неї і дістав такого удару кігтистої лапи, що з скавулінням відскочив геть.
Ян відчув страшенну слабість. Він ледве не знепритомнів, але знов пригадав слова старого мисливця: "Мужність полягає в тому щоб триматися, навіть коли тобою оволодіває страх". Ян взяв себе в руки й почав обережно спускатись до підпорки. Знизу до нього долинали дивні звуки — вереск, скавучання, рик, якась незрозуміла боротьба, і хлопець щомиті чекав, що рись полізе назад на дерево і прикінчить його остаточно. Невиразно чуючи, але не розуміючи якихось криків, звернених до нього, Ян зупинився біля підпорки, щоб хоч трохи передихнути.
— Швидше, Ян, давай револьвер! — закричав Чорний Яструб.
— Я давно його впустив.
— Де ж він?
Ян мовчки сповз на землю. Рись утекла, хоча й недалеко. Вона могла б ще врятуватись, але Турок весь час переслідував її і не давав залізти на дерево. По шуму їх легко було знайти в гущавині лісу.
— То де ж револьвер? — крикнув Калеб з незвичайним для нього збудженням.
— Я впустив його під час боротьби.
— Точно! Я чув, як він упав у кущі,— сказав Сем і швидко розшукав зброю.
Калеб схопив револьвер, але Ян промовив ослаблим голосом:
— Дайте мені, дайте мені! То моя здобич!
Калеб віддав йому револьвер і сказав:
— Тільки гляди, не підстрель собаку!
Ян поповз крізь кущі й незабаром побачив перед собою чорні рухливі тіні. Він вистрілив раз і вдруге. Шум поєдинку між пораненою риссю й Турком завмер. На весь ліс пролунав переможний крик індійців. Мовчав тільки Маленький Бобер. У хлопця раптом запаморочилось у голові, він затремтів, похитнувся й повільно поточився на землю. В цю мить до нього підбігли Калеб та Сем.
— Ян, що з тобою?
— Мені… мені млосно…
Калеб взяв його руку. Вона була мокрою. Старий поквапливо запалив сірника.
— О, та в тебе кров!
— Це рись… вона… вона вчепилась в мене там… на дереві… Я — я вже думав, що настав мій кінець…
Тепер загальна увага перейшла з мертвої рисі на пораненого хлопчика.
— Треба одвести його до води.
— Мабуть, найближче буде криниця на привалі.
Калеб і Сем підтримували Яна, решта хлоп’ят несли рись. Мисливці повертались на тимчасовий бівуак дуже повільно. Незабаром Яну покращало, і він докладно розповів про напад рисі.
— Ух! Я перелякався б до смерті! — вигукнув Сем.
— Я теж, — додав Калеб, здивувавши своїми словами все плем’я. — Опинитись на дереві без зброї, сам на сам з пораненою риссю — це, скажу вам, не жарт!
— І я боявся, як ще не боявся ніколи в житті,— признався Ян.
На привалі ще тліло багаття. Холодна вода була поруч, і Яну оголили закривавлену руку. Він здригався, дивлячись на свої рани, від яких рукав сорочки наскрізь просочився кров’ю. Але разом з тим у глибині душі Ян відчував таємне задоволення, і захоплені вигуки товаришів звучали для нього як найсолодша музика.
Калеб та міський хлопчик перев’язали йому рани, які виявились не такими вже й страшними, коли їх промили.
Всі були так збуджені, що ще цілу годину не лягали спати. Вони сиділи навколо багаття, яке, по суті, зовсім не було їм потрібне. Але жоден серед них не уявляв собі бівуаку без вогню.
Всі навперебій виявляли свою увагу до Яна, і він аж червонів від задоволення, почуваючи себе героєм вечора. Один лише Гай вважав, що надто багато галасу через таку дрібницю, але Калеб сказав:
— Я знав, що він молодець. Знав уже від тієї ночі, коли він ходив на могилу Гарні.
XXX
В РІДНОМУ ТАБОРІ
Вранці знову запахло дощем, і наші індійці вже приготувались до того, що їм доведеться з важкою ношею брьохати по калюжах. Але Чаклун порадував їх.
— Тут недалечко я зустрів свого доброго приятеля і домовився, що він підвезе нас на своєму фургоні,— сказав Калеб.
Переваливши через останній пагорб, вони всі разом побачили запряжений парою коней селянський фургон і біля нього погонича. Швиденько розмістившись на возі, вони менше ніж через годину щасливо доїхали до рідного старого бівуаку на березі загати.