Підбиваючи загальні підсумки, Калеб сказав:
— Ян, ти виграв, і навіть більше, ніж виграв. Ти розшукав зелений ліс, який тобі належало знайти. Далі, ти побував на річці, яку шукав Сем, і провідав індійців, до яких ішов Велсі. Сем і Велсі, віддайте йому свої скальпи!
XXIX
Дивний єнот
За їжею точилися довгі й веселі розмови. До дев’ятої години вечора хлоп’ята вже встигли відпочити, а відпочивши, готові були йти назустріч новим пригодам.
— Містер Кларк, тут водяться єноти?
— Звісно, водяться. В лісі біля володінь Відді Відді Баггса помічається дуже багато їхніх слідів.
Цього було досить, щоб всі посхоплювались на ноги. Вирішили йти негайно, бо й до місця було як рукою подати. Один тільки Щиглик не бажав розлучатися з бівуаком. Та коли йому сказали, що залишать його самого, він негайно приєднався до товаришів.
Ніч була темна, безмісячна. В задушному повітрі хмарами роїлись москіти. Пробиваючись крізь нічний ліс, мисливці раз по раз наштовхувались на різні перешкоди, але ніщо не могло їх зупинити. Вся їхня увага була зосереджена на старому собаці, який охоче погодився виконувати свою роль. Кілька разів Турок ніби натрапляв на якісь сліди, але швидко втрачав до них цікавість і біг далі.
Так вони просувались до володінь Відді Баггса, поки їм шлях не перегородило пересохле русло струмка. Турок одразу ж побіг уверх, хоч Калеб намагався спрямувати його вниз. Під час полювання собака не визнавав над собою влади. Відвівши своїх нетерплячих супутників на чверть милі від багатонадійного старого лісу, Турок, нарешті, знайшов те, що йому було треба, а саме, брудну калюжу. Тут він спокійнісінько розлігся, пихкаючи, віддихуючись і пожадливо хлебчучи воду. Людям не залишалось нічого іншого як сісти на колоді й чекати, поки він зволить закінчити своє купання. Минуло з чверть години, а Турок усе ще плюскався. Сем, нарешті, зважився сказати:
— Коли б Це був мій собака, я б його вже гукнув.
— Не варто його квапити, — відповів Калеб. — Він вийшов на полювання, і сам знає, що робить. А коли не дати йому волі, з цього нічого не вийде.
Нахлюпавшись, скільки його душі бажалось, Турок, нарешті, виліз із води й почав обтрушуватись. Він ткнувся носом у землю і, певне, гайнув би шукати нової калюжі, коли б не зачув на вологому березі чогось такого, що вплинуло на нього значно сильніше, ніж усі ласки та погрози розморених задухою і нетерплячих мисливців. Він коротко гавкнув. Хлоп’ята зраділи й насторожились. Старий собака обнюхував якісь сліди й за кілька хвилин розбудив довколишню луну своїм наймогутнішим басом.
— Турок добре погнав звіра, — промовив Калеб.
Турок гавкав на всю горлянку, але голос його долинав нерівномірно. Це показувало, що звір петляв. Потім настала досить довга перерва: звір, очевидно, біг по паркану або ж перестрибував з дерева на дерево.
— Це єнот! — з запалом вигукнув Ян, пам’ятаючи перший мисливський урок.
Проте Калеб промовчав.
Собака загавкав досить далеко, потім наблизився до мисливців і ще разів зо два зненацька замовкав.
— Для єнота начебто дуже великий кінець, — невпевненим голосом промовив Ян і, звертаючись до Калеба, додав: — Як ви гадаєте?
— Не знаю, що й сказати, — спроквола відповів Калеб. — Для єнота справді надто великий кінець, і до того ж Турок ще й досі не загнав його на дерево. По голосу чую, що собака просто шаленіє. Коли б ви були ближче, то побачили б, що вся шерсть на ньому стала дибки.
По гавкоту собаки можна було зрозуміти, що зроблено ще один круг. Нарешті, довгий протяглий вереск сповістив, що звір на дереві.
— Тепер ясно, що це не лисиця й не тхір, — зробив висновок старий трапер, — але де схоже також і на єнота.
— Хто перший добіжить до місця, того буде і єнот! — крикнув Чорний Яструб.
Хлоп’ята кинулись бігти по темному лісу, обдираючись об кущі й падаючи мало не на кожному кроці. Ян та Велсі добігли разом і водночас вхопилися за стовбур. Слідом за ними до дерева підскочили й інші. Останнім був Чарльз, а передостаннім — Гай.
Гай уже зібрався з усіма подробицями розповісти про свою останню славну перемогу над Чарльзом, але загальну увагу привернув на цей раз Турок, який люто гавкав під деревом.
— Не розумію, нічого не розумію, — бурмотів Калеб. — На дерево заліз ніби єнот, а собака поводить себе не так, як з єнотом.
— Запалюйте багаття! — скомандував Дятел.
Обидві групи хлоп'ят наввипередки почали збирати сушняк, щоб першими запалити свій вогонь.
Яскраве полум’я відтіснило нічну пітьму, і разів зо два мисливцям здалося, що вони бачили, як світяться очі єнота.
— Хто ж полізе на дерево? — запитав Чаклун.
— Я… Я… — водночас пролунало сім голосів. Навіть Чарльз і Гай приєднались до загального хору.
— Всі ви хоробрі мисливці, — сказав Калеб. — Але мушу попередити, що я сам не знаю, який звір сидить там на дереві. Можливо, то якийсь величезний єнот, хоч мені здається, що Турок гавкає ніби на кішку. Воно й не дивно, бо ще не так давно в тутешніх лісах водились пантери. Те, що звір утік від Турка, зовсім не означає, що він боїться собаки. Більшість тварин тікають від собак лише тому, що їх дратує гавкіт. Якщо це справді кішка, вона може подряпати обличчя тому, хто за нею полізе. Якщо ж зважити на поведінку Турка, тут можна на разитись на небезпеку. Ну, хто тепер візьметься за справу?
На деякий час усі принишкли. Потім Яп сказав:
— Я полізу, якщо ви дасте мені свій револьвер.
— Я теж! — поквапливо додав Велсі.
— Потягнемо соломинки, — запропонував Маленький Бобер.
Лізти припало Яну.
Калеб зрубав тонке дерево й приставив його до товстого стовбура. Ян поліз так само, як і в перший раз. Але друзі не проводжали його жартами, як тоді, коли він гнався за єнотом. Тепер усі напружено мовчали, і Ян піднімався в чорнильну пітьму з важким почуттям, що йде назустріч страшній і невідомій небезпеці. Почуття це ще більше посилилось, коли він з підпорки переліз на величезний стовбур липи і сховався від очей товаришів серед лапатого листя та химерного сплетіння гілок. Мерехтливе світло багаття кидало фантастичні бліки та тіні в різних напрямках. Ян переживав майже те саме, що й на могилі Гарні, тільки на цей раз він ясно усвідомлював реальність небезпеки. Ще трохи вище — і він уже теж не міг бачити своїх товаришів, які стояли під деревом. Небезпека почала страшити хлопця. Його так і тягло повернути назад і, щоб якось виправдати відступ, він навіть спробував крикнути: "Тут нема ніякого єнота!", але голос його не послухався. Вчепившись міцно за гілку, Ян пригадав слова Калеба: "Нема нічого вищого за мужність, і мужність полягає не в тому, щоб нічого не боятись, а в тому, щоб іти вперед, незважаючи на страх". Ні! Він не відступиться, він піде вперед, а там нехай буде, що буде!