Маленькі дикуни

Сторінка 70 з 82

Ернест Сетон-Томпсон

— Щось я дуже розбалакався. Ви не говоріть про це нікому. Адже розбагатіти неважко, якщо не бути вибагливим у засобах.

Звичайно, ні чутки ніколи не доходили до тих, кого вони найбільше стосувались.

Геннард ще звечора вийшов з Дауні й, уникаючи великих доріг, пробивався через ліс навпростець, йдучи у гості до свого приятеля. Він мав обміркувати з ним одну важливу справу — дуже важливу для самого Геннарда. В Дауні він добре хильнув. Ніч була темна, беззоряна. Отже не дивно, що Біль довго петляв по лісу, аж поки зовсім заблудився. Він переспав під деревом, всю ніч цокочучи зубами, а коли настав сіренький ранок, поплентався навмання далі шукати свого дружка. Через деякий час він натрапив на стежку, яка привела його в табір хлоп’ят. Голод та невдачі останньої ночі розлютили його, а для більшої сміливості він частенько прикладався до фляги, яку мав при собі. Він уже не ховався і підійшов до тіпі саме тоді, коли Маленький Бобер смажив м’ясо собі на обід. Зачувши кроки, Ян обернувся, гадаючи, що прийшов хтось із товаришів. Але перед ним стояв страшний, обшарпаний здоровило.

— Що, синку, готуємо обід? І мене почастуєш? — сказав він з підлесливою посмішкою.

Віл справляв дуже неприємне враження, хоч силкувався бути ввічливим.

— А де ж твої батьки, синку?

— Їх тут немає, — відповів Ян.

Згадавши про бродяг у "Долині Яна", хлопець почав трохи боятись.

— Гм! То ти що, сам на бівуаці?

— Надвечір прийдуть товариші.

— Угу, чудово! Я луже радий. Подай но мені оту палицю.

Підлесливість бродяги як рукою зняло. Тепер в його голосі зазвучали нотки наказу. Він показував на лук Яна, що висів із спущеною тятивою біля тіпі.

— То мій лук! — вигукнув Ян з жахом та обуренням.

— Я двічі повторювати не звик. Зараз же подай мені палицю, інакше ти в мене заробиш.

Ян не поворухнувся.

Тоді головоріз підійшов до тіпі, зірвав лук і кілька разів ударив ним Яна по спині та ногах.

— А тепер, щеня, давай мені обідати, та не барися, бо миттю скручу твою дурну голову.

Ян переконався, що потрапив до рук найлютішого ворога всіх беззахисних, і зрозумів, хоча й пізно, що треба було послухатись Рафтена й обзавестись на бівуаці собакою.

Хлопець оглядівся довкола й був би втік, але бандит виявився спритнішим і схопив його за комір.

— Ні, зажди трошечки, синку. Я тебе навчу слухатися старшихі

Він обрізав тятиву лука й, поваливши Яна додолу, зв’язав йому ноги так, що той ледве міг ними переступати.

— Тепер ворушись, та мерщій давай мені їсти. Я зголоднів. Тільки гляди, не попсуй страви, бо відшмагаю по-справжньому. А кричатимеш чи спробуєш перерізати мотузку — порішу на місці. Бачиш оце?

І бандит покрутив перед очима Яна величезним гострим ножем.

Від страху та болю у хлопця котилися сльози, коли він підстрибом ішов виконувати наказ волоцюги.

— Швидше, швидше!

Бандит перестав розгрібати вогонь Япо-вим луком, обернувся і ще раз уперіщив хлоп ця по спині. Та коли б він подивився в цей час на стежку, то помітив би на ній маленьку по стать з жовтим віхтиком на голові, яка крутнулась і зникла в кущах.

Ян звик терпляче переносити побої, але цей тиран поводився з ним надто жорстоко.

— Ви що, убити мене зібрались? — вибухнув він, коли бродяга вдарив його знову тільки за те, що він спіткнувся.

— Не знаю, можливо, і вб’ю, коли ти не будеш мені потрібен, — відповів бандит з нелюдською байдужістю. — Підсмаж іще м’яса, та дивись, щоб воно не згоріло. Де цукор для кави? Ворушись, бісів сину, бо візьму доброго кийка!

Наситившись, бандит наказав:

— Тепер принеси тютюну.

Ян пострибав до тіпі й виніс Семів гаман.

— А що то за скриня? Тягни її сюди!

Бандит показував на ящик, у якому хлоп’ята зберігали запасний одяг. Заляканий Ян виконав і це.

— Відчини!

— Я не можу. Тут замок, а ключ у Сема.

— Он як! Ну, то в мене є ключ до всіх замків.

Бродяга розбив ящик сокирою. Потім він взявся нишпорити по кишенях, знайшов старий срібний годинник Яна, а в Семових штанях — два долари.

— Хеі Саме те, що мені треба, — сказав він, ховаючи гроші. — Здається, не завадило б підкласти у вогонь дровець, — кинув бродяга, коли його погляд упав на Янів сагайдак. Він так погилив його ногою, що більшість стріл полетіла в полум’я.

— Чого витріщився на мене? Хочеш, щоб я перерізав тобі горлянку? Це я можу. І кину в болото, щоб не патякав зайвого.

Ян тепер по-справжньому злякався за своє життя.

— Принеси точильний брусок! — гаркнув тиран. — І налий мені кави.

Ян виконав наказ. Бродяга почав гострити свій довгий ніж, і хлопцеві впали в око дві деталі, які він запам’ятав назавжди: по-перше, ніж був мисливський, з зображенням оленя на мідній рукоятці; по-друге, на руці, яка його тримала, невистачало одного пальця.

— А що там у другій скрині?

— Там… там… наші продукти…

— Брешеш!

Палиця знов опустилась на плечі бідолашного хлопця.

— Тягни і її сюди!

— Я не зможу.

— Тягни, бо задушу, як щеня!

Ян спробував, але ящик був надто важким для нього.

— Забирайся геть, паршивець!

Бандит сам зайшов у тіпі й виштовхнув Яна з такою силою, що той гепнувся на землю, простягнувшись на весь свій зріст.

Ян дуже забився, але зміг помітити, що для нього з’явився шанс на порятунок: довгий ніж лежав біля тіпі. Ян схопив його, миттю перерізав пута на ногах, закинув ніж далеко в болото й кинувся тікати, мов олень. Бродяга з криком та лайкою вискочив з тіпі.

Кати б Ян був здоровий, він, безперечно, міг би врятуватись, але жорстокі знущання знесилили хлопця, і тому бандит швидко наздогнав його. Проте, опинившись на повороті найближчої південної стежки, Ян встиг помітити за деревами знайому постать. Зібравши всі залишки сил, він закричав:

— Калеб! Калеб! Калеб Кларк!!! — і непритомним упав на траву.

Коли чуєш крик розпачу, ніколи не помиляєшся. Калеб побіг уперед і за мить уже зчепився з бродягою в жорстокій бійці. При ньому не було Турка, а бандит позбувся ножа; через те боротьба була рукопашною. Кілька сутичок, кілька важких ударів, і стало цілком ясно, хто переможе. Калеб був старий і кволий. Бандит — кремезний і дужий. Горілка подвоїла лють волоцюги, хоч він і без цього був небезпечним супротивником для старого мисливця. За кілька хвилин бандит повалив Калеба па спину і, за звичкою, потягся рукою до ножа. Згадавши, що ножа немає, він брутально вилаявся й почав шукати очима підходящого дрючка. Та тут йому під руку потрапив великий камінь, і ніхто не знає, чим би все це закінчилось, коли б поблизу не пролунав голосний крик і на стежинці не з’явилась інша дебела постать. Бродяга пізнав Рафтена, який, відсапуючись, біг у супроводі Гая. Камінь, призначений для Калеба, полетів у Вільяма, але той вчасно ухилився, і тепер вони опинились віч-на-віч. Якби бродяга мав при собі ніж, Рафтену довелося б скрутно, але в кулачному бою всі переваги були на боці фермера. Колишня наука дала свої наслідки, і незабаром бродяга мішком повалився на землю.