— Зі мною не трапилось особливих пригод. Я пішов прямо через ліс, як показувала моя соломинка, й набрів на засохлий стовбур. Він був надто старим та трухлявим, щоб у ньому гніздилися птахи; та й пора вже пізня. Тому я взяв дрючок і перекинув його, після чого зміг прочитати історію всіх поселень у цьому пеньку. Раніш за всіх, ще кілька років тому, дятел видовбав собі затишне гніздечко, в якому жив два або навіть три рази. Після нього, а може, тільки коли він відлітав з наших країв, там зимували чорноголові сивині, бо я знайшов на дні їхні хвостові пера. На зміну синицям у дуплі оселився дрізд, який наскладав цілу купу коріння й обмазав його глиною. Мабуть, він повертався наступного року й побудував собі нове гніздо поверх старого. А взимку там, видно, знову жили чорноголові синиці й залишили свої пера.
Ще через рік на цей стовбур надибала сойка і теж звила у ньому гніздечко. У м’якій підстилці я знайшов кілька шкаралупок від її яєць. І, нарешті, якоїсь весни кубло облюбувала парочка горобиних яструбів. Вони оселились там і вивели пташат. Одного дня сміливий хижак приніс для своїх діточок землерийку,
— Що це таке?
— Звірятко, схоже на мишу. Тільки воно родич не миші, а кроту.
— А я досі вважав, що саме кріт найближчий родич миші, — зауважив Яструбине Око, не задовольнившись поясненням Яна.
— Ого, сказонув! — перебив його Ян. — Так у тебе Бернси скоро виявляться найближчими родичами Рафтенів.
— Е, ні! — гордовито випростався Гай.
— Ну от, — вів далі Ян, — трапилось так, що вперше за мільйон років пташата яструба були тоді ситі. Землерийка не потрапила зразу ж до них у вола. Жорстоко поранена, вона все ж таки зробила спробу втекти, як тільки розчепились кігті хижака. Спочатку вона сховалась під пташатами, потім взялася рити хід крізь м’яку підстилку яструбиного гнізда, далі — через гніздо сойки, потім через нове гніздо дрозда. Добравшись до гнізда чорноголових синиць, вона розгребла їхнє пір’я, але вже нічого не могла зробити з глиняною підлогою в старому гнізді дрозда. Сили покинули її, і вона померла. Так землерийка й лежала в нижньому гнізді, аж поки через багато, багато років я прийшов туди, розколов старий пеньок і прочитав її сумну історію, якої, можливо, ніколи й не було. Але ось у мене малюнок. На ньому видно всі гнізда в тій послідовності, як я їх знайшов, а осьдечки висохле тільце маленької землерийки.
Сем слухав з напруженою цікавістю, зате Гай ніскільки не приховував своєї зневаги.
— Пхе! Теж мені пригода! Самі лиш догадки, і ніякого справжнього діла. Тепер послухай, що зробив я…
— Стоп, Яструбине Окої — знов перебив його Сем. — Просимо всього не розписувати. Страшне прибережи на завтра, бо зараз я чомусь нездужаю.
— От я і кажу вам, що йшов звідси прямо, куди бачили очі, й натрапив на бабака, але він був мені не з руки. І я сказав: "Ні, можна й іншим разом. Тебе я легко спіймаю в будь-який час". Потім я бачив яструба з курчам у пазурах, але стріляти в нього було надто далеко. На моєму шляху зустрічалася сила-силевна старих пеньків, і на кожному кроці — сотні білок, але я не захотів з ними возитись. Так я наблизився до ферми і… і… тихенько обминув її, щоб не лякати собаку. Це було вже десь біля Дауні, навіть далі, тільки трохи вбік. Раптом, як сніг на голову, з-під ніг у мене вискакує куріпка, завбільшки з доброго індика, а за нею — з півсотні пташат. Щоб мені луснути, їх було не менше сорока! І всі вони знялися й полетіли. Тільки одне пташа сіло далеко на дереві — так, як через оце поле. Ви б його нізащо не побачили. А я підкрався до нього за вітром, прицілився в око й вистрілив. Подивимось, хто тепер одержить гранку! Ось вам і здобич.
Яструбине Око розгорнув свій піджак і витяг молоду короткохвосту коноплянку в рябенькому пір’ячку, прострілену навиліт.
— Так це така твоя куріпка? А по-моєму, це коноплянка, — повільно, з натиском на кожне слово, промовив Головний Вождь. — Перед нами злочин: забито співочу пташку. Маленький Бобер, арештуй злочинця!
Яструбине Око захищався з усією люттю, яку в ньому викликав останній подвиг. Все ж таки йому скрутили руки та ноги, а для розгляду справи скликали Велику Раду. Енергійні протести Третього Вождя припинились, коли він переконався, що члени Ради не збираються з ним жартувати. Нарешті він визнав себе "винуватим" і був засуджений на три дні носити чорне перо ганьби та біле перо боягузтва. На додачу він мусив протягом тижня мити весь посуд. Вони хотіли, щоб Гай в цей час займався також кухнею, але потім роздумали, бо вже мали нещастя скоштувати його варива.
— Як собі знаєте, але я не буду цього робити! — рішуче відрубав арештант. — Я піду додому.
— Полоти город? Гаразд. Подивимось.
— Може й не піду, а ви відчепіться від менеї
— Маленький Бобер, що роблять, коли індієць не підкоряється Раді?
— Знімають з нього всі почесті. Пам’ятаєш, ми спалили дощечку з написом "Гілка"?
— Блискуча думка! Тепер ми спалимо "Яструбине Око" й повернемо йому старе ім’я.
— Ах, тхорячі ваші душії — заверешав Гай. — Ви самі обіцяли ніколи не називати мене Гілкою! Я — Яструбине Око. Я бачу далі… далі ніж…
І він зайшовся плачем.
— А слухатимешся Ради?
— Слухатимусь. Тільки не треба мені білого пера. Я… я хоробрий. У-у-у!
— Гаразд. Біле перо ми замінимо іншою карою.
— Але я залишусь Яструбиним Оком?
— Та вже ж..
— Я згоден.
XXIV
БЕЗПАЛИЙ БАНДИТ
Широкоплечий, завжди понурий, брутальний і страшенно лінивий, — таким був Біль Геннард, син заможного поселенця. Він одержав у спадщину чудову ферму, але швидко розтринькав усе своє майно, бо лінощі були в нього не меншими за грубу фізичну силу. Після цього Біль остаточно пустився берега й пройшов звичайний шлях від неробства до злочинів.
Біль побував не в одній в’язниці, його добре знали в околишній місцевості. До Біля збігалися сліди багатьох крадіжок, і люди вголос твердили, що коли б не підтримка якогось багатого й спритного спільника, він би вже був на каторзі. Далі йшли недвозначні натяки на те, що цим багатим спільником був один сенгерець, власник багатьох ферм, який мав жінку, сина й маленьку дочку, ім'я його Вільям, а прізвище Ра… Тут оповідач, як правило, кінчав так: