— Це діло обіцяє мільярди, якщо… якщо воно вийде, — усміхнувся Дік через стіл. — Мільярди для фермерів усього світу, ну, і якась дрібка для мене — за патент. Якщо вийде, кажу.
— Але що ж воно таке? — спитав О’Гей. — Музика в корівнях, щоб корови краще віддавали молоко?
— Ні, це такий винахід, що кожен фермер сам оратиме свій лан, сидячи на ганочку, — жартом відповів Дік. — А коли серйозно — велике ощадження праці й крок від хліборобства до автоматичного виробництва харчових продуктів. Та стривайте, побачите самі. А знаєте, Галхасе, цим ділом, якщо воно вийде, я сам себе зруйную, бо тоді жодному дрібному фермерові в Штатах не потрібен буде кінь.
Хто в автомобілях, хто верхи, за Діковим проводом усе товариство проїхало з милю за молочарську ферму, до обгородженого квадратового лану площею, як оголосив Дік, рівно десять акрів.
— Ну, подивіться на ферму без коня і з одним робітником, що сидить на ганочку, — сказав Дік. — Ганочок прошу домалювати в уяві.
Посеред лану стояла міцна залізна щогла футів із двадцять зазвишки, розчалена невисоко над землею. З барабана на вершку щогли тягся до краю лану тонкий трос, кінцем прикріплений до керма невеликого бензинового трактора. Біля трактора поралося двоє механіків. На Форестів знак вони пустили мотор, і трактор рушив.
— Отут вам ганочок, — сказав Дік. — Уявіть собі кожен, що це ви той фермер прийдешніх часів і сидите на ганочку та читаєте ранкову газету, поки лан ваш ореться сам, без коня й без орача.
Трос намотувався на барабан, і трактор, спрямовуваний тим тросом, сам, без водія, обійшов лан по колу чи, краще сказати, по закрученій досередини спіралі, залишаючи за собою широку борозну.
— Не треба ні коня, ні погонича, ні орача — тільки самому хазяїнові завести трактора й пустити його, — тріумфував Дік. А химерна машина без водія раз за разом об’їжджала лан, кладучи свою борозну за кожним обертом ближче до центральної щогли. — Ори, боронуй, угноюй, сій, культивуй, жни — і все сидячи на ганочку. А де є електростанція, щоб підвести струм, там фермерові — чи його дружині — треба тільки натиснути кнопку, та й знов він за газету, а дружині — до своїх каструль.
— До повної досконалості лишається одне, — озвався Грейм. — Розв’язати проблему квадратури круга.
— Авжеж, — погодився містер Галхас. — Бо так частина площі марнується.
Грейм із зосередженою міною зробив подумки обрахунок і сказав:
— Приблизно три акри з десяти пропадає.
— Атож, — потвердив Дік. — Одначе на тих десяти акрах фермерові десь треба поставити ганочок. А при ганочку — хату, стайню, комору, курник; одно слово — всі господарські будівлі. Отож хай він викине з голови традицію і, замість ставити садибу посередині своїх десяти акрів, поставить її на тих трьох акрах, що лишаються по краях круга. І там-таки посадить свої яблуні, й клени, і порічки та малину. Адже, як поміркувати, звичай ставити садибу посеред прямокутної ділянки теж має свої вади: для обробки доводиться розбивати поле на кілька прямокутників.
Галхас завзято закивав головою.
— Авжеж, авжеж! Та ще й дорогу треба лишити від садиби в центрі ділянки до шляху. Велика ділянка розбивається на кілька менших, а їх обробляти морочливіше й невигідніще.
— От якби зробити навігацію такою автоматичною, — докинув капітан Лестер.
— Або малювання портретів, — засміялась Ріта Вейнрайт, промовисто глянувши на містера Дікона.
— Або музичну критику, — озвалась Лут, ні на кого не поглядаючи, одначе та шпилька знайшла свого адресата, бо О’Гей огризнувся:
— Або мистецтво бути чарівною дівчиною…
— А скільки коштуватиме такий механізм? — запитав Брекстон.
— Вже тепер ми могли б виготовляти і встановлювати їх, із належним прибутком, за п’ятсот доларів. А при достатньому попиті й серійному фабричному виробництві — і за триста. Але хай п’ятсот. Рахуючи п’ятнадцять відсотків річних амортизації, це вийде фермерові сімдесят доларів на рік. А який фермер на десятьох акрах двохсотдоларової землі зможе за сімдесят доларів рік продержати коняку? А понад те, цей пристрій заощадить йому праці, своєї чи найманої, щонайменше на двісті доларів за рік.
— А що ж веде трактора? — спитала Ріта.
— Отой барабан на щоглі. Трос намотується на нього, коротшає й підтягує трактор до щогли. Барабан розраховано так, що за один обхід лану трос коротшає якраз на ширину борозни — не прості були обрахунки, можеш повірити.
— Знайдеться багато аргументів проти широкого запровадження вашої машини навіть у дрібному фермерстві,— сказав Галхас.
Дік кивнув головою:
— Авжеж. Я сам уже записав понад сорок, різного характеру. Та й проти самої машини я міг би назвати ще стільки. Треба чимало часу, щоб удосконалити й запровадити її.
Грейм стежив за трактором, але погляд його раз у раз притягала інша картина — Пола Форест верхи на Лані. Того дня вона вперше сіла на кару кобилицю, що виїздив для неї Генесі. Грейм аж усміхнувся, потай дивуючись її жіночому смакові: чи то вона вмисне пошила вбрання під масть кобилиці, чи так вдало вибрала з тих, що були у неї, але вийшло гарно напрочуд.
День був дуже теплий, і замість амазонки вона надягла темно-руду полотняну блузу з білим відкоченим коміром. Коротка спідниця, пошита на взір подолу амазонки, сягала до коліна, а литку над низеньким чобітком жовтої шкіри обтягували рейтузи. Спідниця і рейтузи були з ясно-рудого шовкового вельвету. М’які білі рукавички-краги гарно пасували до білого комірця. На голові вона не мала нічого, туго зачесане волосся було скручене вузлом на потилиці.
— Я не розумію, як ви можете зберігати ваш колір обличчя, не боячись отак виставлятись а сонце, — набравшися духу, зауважив Грейм.
— А я не виставляюсь, — і Пола всміхнулася, блиснувши білими зубами. — Хіба кілька разів за літо. Я люблю, щоб волосся трохи вигоряло, воно тоді золотиться, але засмалюватись, як циганка, не хочу.
Кобилиця шарпнулась, і подмух вітру трохи закотив Полину спідницю, відкривши коліно, обтягнено рейтузами. Грейм відзначив, як упевнено притискається воно до новенького англійського сідла зі свинячої шкіри, світло-рудого, під колір Полиного вбрання й до масті кобилиці, і в уяві йому знов зринуло біле кругле коліно, що вдавлювалось у мокрий, м’язистий Горянинів бік.