— Ну чудово. Лазерне шоу, — сказала зверхньо Рендом. — Ні разу такого не бачила, звісно крім, хіба що на п'яти мільйонах рок-концертів.
— Скажіть мені, що ви бачите.
— Просто світловий промінь! Дурна пташка!
— Так, там немає нічого такого, чого не було раніше. Просто я за допомогою світла привертаю увагу до певних крапель у певний момент часу. А тепер, що ви бачите?
Світло вимкнулось.
— Нічого.
— Я повторюю точно те ж саме, але з ультрафіолетовим світлом. Ви не можете його бачити.
— То в чому прикол, показувати мені те, чого я не можу побачити?
— В тому, щоб ви зрозуміли, що якщо ви чогось не бачите, це не означає, що його немає. А якщо ви щось бачите, це не означає, що воно насправді є, — це лише ваші органи чуття привертають вашу увагу.
— Мені це вже набридло, — вимовила Рендом, а потім зойкнула.
У повітрі, серед дощу висіла величезна чітка і яскрава тривимірна проекція її батька, який виглядав чимось наляканим.
За дві милі від Рендом, її батько, пробиваючись через ліс раптом зупинився. Він був наляканим тим, що побачив себе, який виглядав чимось наляканим світився і висів серед дощу десь за дві милі звідси. За дві милі вправо від напрямку, в якому він йшов.
Він уже цілковито заблукав і був переконаний, що помре від холоду, дощу і виснаження, а тому мріяв якнайшвидше з цим змиритися. Йому щойно білка притягла цілий журнал про гольф і це виявилося непосильним навантаженням для його мозку, який починав щось бурмотати і вити.
Спостерігаючи за величезним зображенням себе серед неба йому спало на думку, що хоч він скоро і почне вголос бурмотати і вити, але зате в нього з'явився чіткий орієнтир.
Артур зробив глибокий вдих, повернувся і пішов у напрямку неочікуваного світлового шоу.
— Окей, то що це мало довести? — поцікавилась Рендом.
Її швидше налякало зображення її батька, ніж поява самої світлової проекції. Свою першу голограму вона побачила у два місця і її одразу ж посадили в неї гратися. Свою останню голограму вона бачила приблизно пів години тому, на ній грав Марш АнджаКантінських Зоряних Гвардійців.
— Тільки те, що зображення вже там немає або його нема там де воно раніше було, — відповіла пташка. — Це просто взаємодія між водою з неба, яка рухається в одному напрямку, і світла з частотою, яку ти можеш сприймати своїми очима, в іншому. Разом вони створюють зображення у вашому мозку, яке ви вважаєте реальним. Але це лише відображення Загальної Мішанини. От вам ще приклад.
— Мама! — вирвалось у Рендом.
— Ні, — заперечила пташка.
— Повір, я можу впізнати свою маму!
У повітрі висіло зображення жінки, яка виходить із зорельоту всередині величезної, сірої схожої на ангар будівлі. Разом з нею йшла група високих, худих пурпурно-зелених істот. Безсумнівно це була мати Рендом. Ну, майже. Трілліан не йшла б так невпевнено при низькій гравітації і не розглядала б з такою цікавістю звичайне старе обладнання для життєзабезпечення, і тим більше не знімала б на таку старезну антикварну камеру.
— То хто вона? — запитала Рендом.
— Вона, це ваша матір, але в іншій точці на осі ймовірності, — відповіла пташка-Путівник.
— Я й гадки не маю, що ти намагаєшся сказати.
— Простір, час і ймворність мають свої осі, вздовж яких можна рухатись.
— Все ще не розумію. Хоча, думаю... Ні. Поясни.
— Я думав ви хочете додому.
— Пояснюй!
— Ви хотіли б побачити свій дім?
— Побачити? Він же знищений!
— Насправді він просто знаходиться не на всій протяжності осі ймовірноісті. Подивіться!
Серед дощу раптом з'явилося щось дуже дивне і гарне. Це була величезна, синьо-зелена, де-не-де покрита хмарами куля, яка з величавою повільністю оберталася на чорному, з вкрапленнями зірок, фоні.
— Зараз ви її бачите, — промовила пташка. — А зараз ні.
Менш ніж за дві милі звідти Артур завмер на місці. Він не міг повірити власним очам, там в далині, окутана дощем, але разом з тим абсолютно реальна і яскрава на фоні нічного неба, була Земля. Побачивши її, він затамував подих. І в ту ж мить, коли він затамував подих, вона зникла. А потім з'явился знову. А потім — що його остаточно доконало і він ледве не почав рвати на собі волосся — перетворилася на сосику.
Вигляд величезної, синьо-зеленої, водянистої і де-не-де з хмарами сосики налякав і Рендом також. Потім з'явилася зв'язка сосисок, чи швидше звязку сардельок в якій багатьох сардельок бракувало. Вся ця яскрава зв'язка крутилася і оберталася у повітрі у приголомшливому танці, а потім почала повільно зупинятися і поступово розчинилася у нічній темряві.
— Що це було? — тихо запитала Рендом
— Погляд вздовж осі ймовірності на переривчасто-нескінченний об'єкт.
— Ясно.
— Більшість об'єктів змінюються і трансформуються вздовж своїх осей ймовірності, але ваш рідний світ робить дещо інше. Він лежить на тому, що можна назвати лінією розлому у ландшафті ймовірності, а це означає, що у багатьох координатах ймовірності він повністю не існує. В нього спостерігається вроджена нестабільність, що доволі звичайно для будь-чого, що знаходиться у тому, що зазвичай називають Множинними секторами. Тепер зрозуміло?
— Ні.
— Хочете потрапити туди і побачити все власними очима?
— На... Землю?
— Так.
— А це можливо?
Пташка-Путівник відповіла не одразу. Вона розправила свої крила, граціозно піднялася в повітря і полетіла кудись в пелену дощу, який знову почав освітлюватись від променів.
Пташка ширяла у нічному небі, наволо неї спалахували вогні, а простір тремтів. Вона ширяла і кружляла, і петляла, і кружляла знову, і нарешті зависла на відстані двох футів від лиця Рендом, повільно і безшумно змахуючи крилами.
І знову заговорила з дівчинкою:
— Для вас ваш всесвіт величезний. Величезний у просторі і величезний у часі. Це все завдяки фільтрам, через які ви сприймаєте ваш всесвіт. Але я була створена без цих фільтрів, тобто я сприймаю загальну мішанину, яка містить всі можливі всесвіти, але яка сама по собі не має розміру. Для мене можливе все. Я всезнаюча і всемогутня, надзвичайно високої думки про себе і, що головне, поставляюсь у чудовій і зручній для переноски упаковці. За вами лише залишається вияснити, що з цього правда.