Між іншим, процес був прекрасним. Він був незвичайно деталізованим, але в той же час простим і елегантним. Скидалося це на саморозкладне орігамі або трояндовий бутон, який зацвів прямо на очах.
Там де раніше лежав гладенький чорний диск тепер була пташка. Пташка тепер зависла у повітрі.
Рендом позадкували від неї ще далі, обережно спостерігаючи.
Вона була схожа на пікка, але дещо менша розміром. Правду кажучи насправді вона була більшою, а якщо ще точніше, точного такого ж розміру... чи принаймні менш, ніж в два рази більшою. Також вона була набагато синішою та рожевішою ніж пікка, в той же час залишаючись повністю чорною.
В ній було ще щось дивне, але Рендом не одразу зрозуміла, що саме.
Точно. В неї був такий же погляд як і у пікка, наче вони бачать те, чого ти не можеш побачити
Раптом вона зникла.
Потім, так само раптово, все навколо стало чорним. Рендом впала навколішки і почала шукати свій спеціально загострений камінь. Але чорнота відступила і зібралася у маленьку кульку, а потім знову перетворилася у чорну пташку. Вона зависла у повітрі перед нею, повільно махаючи крилами і зазираючи Рендом у очі.
— Прошу вибачення, — раптом сказала пташка, — мені потрібно було провести калібрування. Ви чуєте мене, коли я говорю це?
— Говориш що? — перепитала Рендом.
— Добре, — промовила пташка. — А тепер, коли я говорю це?
Цього разу звук був набагато вищим.
— Та звісно чую! — відповіла Рендом.
— А тепер, коли я говорю це? — промовила пташка, на цей раз оксамитовим басом.
— Так!
Потім невелика пауза.
— Ні, очевидно, що ні, — сказала пташка через кілька секунд. — Добре, отже ваш слуховий діапазон від 20 до 16 KHz. Хм. Так для вас комфортно? — запитала пташка приємним легким тенором. — Немає ніяких неприємних пищань у верхньому регістрі? Здається ні. Чудово. Значить буду використовувати цей діапазон. Тепер. Скільки мене ти бачиш?
Раптом все навколо заповнилося сплетінням пташок.
Навіть Рендом, яка провела багато часу у віртуальних реальностях, не зустрічала нічого на стільки дивного. Здавалося наче вся геометрія простору тепер складалася із нескінченних пташиних форм.
Рендом зойкнула і закрила руками обличчя, при цьому руки пройшли через кілька пташиних фігур.
— Хмм, очевидно, що забагато, — промовила пташка. — А зараз як?
Вона трасформувалася у нескінченний ряд з птахів, ніби одну пташку поставили між двома паралельними дзеркалами.
— Що ти таке? — закричала Рендом.
— Ми до цього ще повернемося, — заспокоїла її пташка. — А зараз нормальна кількість?
— Хм, ти дещо... — Рендом безнадійно махнула рукою в далеч.
— Ясно, все ще нескінченна протяжність, але ми вже наближаємося до потібної просторової матриці. Чудово. Ні, відповідь апельсин і два лимони.
— Лимони?
— Якщо в мене є три лимони і три апельсини, і в мене заберуть два апельсини і один лимон, то що у мене залишиться?
— Га?
— Добре, значить по-твоєму час йде в цьому напрямку? Цікаво. Я все ще нескінченна? — запитала пташка, метаючись у просторі то тут, то там. — А зараз я нескінченна? На скільки я жовта?
Секунда за секундою пташка проходила через карколомні перетворення форм і кількостей.
— Я не можу... — збентежено почала Рендом.
— Вам не потрібно відповідати, я все зрозумію з виразу вашого обличчя. Тож. Я схожа на вашу матір? Я схожа на скелю? Чи не занадто я велика, роздавлена чи синусоїдально переплетена? Ні? А зараз? Я зараз рухаюсь назад?
Нарешті пташка непорушно зупинилася на місці.
— Ні, — відповіла Рендом.
— Та насправді я все-таки рухалась назад у часі? Хммм. Здається ми все розставили по місцям. Якщо вам цікаво, то я можу повідомити, що ви у вашому всесвіті вільно переміщаєтесь у трьох вимірах того, що ви називаєте простором. Також ви переміщаєтеся лише по прямій лінії у четвертому, який ви називаєте часом, і незворушно стоїте в одній точці п'ятого, який є основою ймовірності. Після цього все трохи ускладнюється, а тому вам не дуже захочеться знати, що там у вимірах з 13 по 22. Все що вам треба знати на даний момент, це те, що всесвіт набагато складніший, ніж можна уявити, навіть, якщо взяти за основу точку зору, що він до біса складний. До речі, я з легкістю можу не вживати слово "до біса", якщо воно вас ображає.
— Кажи все, що з біса забажаєш.
— Я постараюсь.
— То, що ти за чортівня? — не вгавала Рендом.
— Я Путівник. У вашому всесвіті я ваш Путівник. Насправді, я перебуваю у місці, яке технічно називається Велика Загальна Мішанина, що означає... а давайте я вам краще покажу.
Вона розвернулся в повітрі і вилетіла з печери, а потім сіла на камінь під виступом скелі, щоб не потрапити під дощ, який все дужчав і дужчав.
— Підійдіть, — промовила пташка, — і подивіться.
Рендом не любила, коли нею командували пташки, але все одно підійшла до виходу з печери, все ще тримаючи камінь у кишені.
— Дощ, — сказала пташка. — Ви бачите? Просто дощ.
— Я знаю, що таке дощ.
Струмені води падали з чорного нічного неба виблискуючи в місячному світлі.
— То що ж це?
— Що ти маєш на увазі, що це? Подивись навколо. Що ти робила у тій коробці? Чому я цілу ніч бігла через ліс і відбивалася від тупих білок, щоб врешті-решт дізнатися, що якась пташка буде питати мене, що таке дощ? Це просто вода, яка падає через кляте повітря і більше нічого. Може ще щось, що ти хотів би дізнатися чи вже можемо піти додому?
Зависла довга пауза перед тим, як пташка знову щось сказала:
— Ви хочете додому?
— У мене немає дому!
Рендом аж злякалася від того, як голосно прокричала ці слова.
— Подивіться на дощ... — сказала пташка-Путівник.
— Я дивлюся на дощ! На що тут ще дивитися?
— Що ви бачите?
— Що ти маєш на увазі, тупа пташко? Я бачу лише саму пелену дощу. Просто вода, яка падає.
— Які форми ви бачите у воді?
— Форми? Там нема ніяких форм. Це ж просто, просто...
— Просто якась мішанина, — закінчила пташка-Путівник.
— Так...
— А тепер, що ви бачите?
На межі видимості з очей пташки вилетів тонкий, ледь видимий промінь. У сухому повітрі під навісом його не було видно. Але там де промінь потрапляв на краплі дощу, він спалахував іскрами, на стільки яскравими, що вони здавалися твердими.