— Хіба ж може бути інакше! — скрикнув Фрідріх із пекучою тугою в серці.— Так, так, Роза буде твоя. Як же я міг, нікчема, сподіватися на таке щастя!
— Ти забуваєш,— повів далі Райнгольд,— ти забуваєш, брате, що сама Роза ще аж ніяк не підтвердила того, що хитрий майстер Мартін хотів би помітити. Правда, Роза досі ставилась до мене дуже прихильно й привітно, але закохане серце виявляє себе інакше. Дай слово, брате, що ти ще хоч три дні будеш триматися спокійно і працюватимеш у майстерні, як і раніш. Я також зміг би вже знову працювати, але відколи захопився цією картиною, мені стало безмежно огидне бондарське ремесло. Я в руки більше не візьму проклятущу довбешку, що буде, те й буде. На третій день я тобі відверто скажу, що в мене виходить з Розою. Коли я справді той щасливець, якого Роза покохає, то можеш іти звідси і згодом зрозумієш, що час гоїть і найглибші рани.
Фрідріх пообіцяв зачекати своєї долі.
На третій день (Фрідріх старанно уникав зустрічі з Розою) серце в нього тремтіло зі страху й боязкого чекання. Він як сновида тинявся по майстерні, тож майстер Мартін мав привід бурчати й лаяти його, чого раніше ніколи не бувало. І взагалі з майстром, здавалось, сталося щось таке, Що відібрало в нього всю радість. Він багато розводився про ганебну хитрість і невдячність, не пояснюючи, що має на гадці.
Коли нарешті настав вечір і Фрідріх вернувся до міста, він зустрів недалеко від брами вершника, в якому впізнав Райнгольда.
Райнгольд, побачивши Фрідріха, гукнув до нього:
— Ну, ось ми й зустрілися з тобою, як мені хотілося! Він скочив з коня і, тримаючи його за поводи, схопив
товариша за руку.
— Ану,— сказав він,— ану пройдімося трохи! Тепер я тобі можу сказати, що вийшло з моїм коханням. [133]
Фрідріх помітив, що Райнгольд одягся так само, як і при першій зустрічі, а до сідла був прив'язаний дорожній клунок. Райнгольд був блідий і збентежений.
— Прощавай,— вигукнув Райнгольд якось розпачливо,— прощавай, брате! Тепер набивай собі якнайпильніше бочки, поступаюся тобі місцем, бо я щойно попрощався з чарівною Розою і з шановним майстром Мартіном.
— Як? — запитав Фрідріх, і немов електричний струм пронизав усе його тіло.— Як, ти хочеш поїхати, коли Роза кохає тебе, а Мартін вважає за майбутнього зятя?
— Це, любий брате,— відповів Райнгольд,— тебе ревнощі так засліпили. Тепер з'ясувалося, що Роза могла б назвати мене чоловіком хіба тільки з покори й послуху, але в її холодному серці немає навіть іскри кохання до мене. Ха-ха! Я став би добрим бондарем. Цілий тиждень, співаючи, стругав би обручі й клепки, щонеділі ходив би з шановною господинею дому до церкви святої Катерини або святого Зебальда, а надвечір чвалав би на майдан, і так рік у рік!
— Не глузуй,— перебив Фрідріх Райнгольдів сміх.— Не глузуй так над простим, мирним життям чесних городян. Якщо справді Роза тебе не кохає, то це ж не її вина. А ти такий розгніваний, такий лихий!
— Ти правду кажеш,— мовив Райнгольд,— така вже в мене дурна вдача, коли я відчуваю себе ображеним, то. лементую, наче розпещена дитина. Щоб ти знав, я освідчився Розі в коханні і сказав про згоду її батька. У неї бризнули сльози, рука її затремтіла в моїй. Одвернувши обличчя, вона прошепотіла: "Я мушу скоритись батьковій волі". З мене цього було досить. Може, любий Фрідріху, моя злість тобі скаже, що боротьба за Розу — це самообман, породжений моїми збаламученими почуттями. Коли я закінчив її портрет, то заспокоївся в душі, немовби Роза, стала тепер портретом, а портрет справжньою Розою. Жалюгідне бондарське ремесло стало мені осоружне, а коли вже треба було зважитись на простацьке життя з одруженням та вступом у майстри, то мені здалося, наче мене хочуть посадити у в'язницю й міцно закути в кайдани. Та й як може цей ангел небесний, якого я ношу в серці, стати моєю дружиною? Ні! Вона повинна вічно юною, гарною і милою пишатися в картинах, які створить мій натхненний дух. Ох, як я прагну до цього! І як би я мір зрадити божественне мистецтво? Скоро я знов скупаюсь [134] в твоїх гарячих пахощах, чудесна країно, вітчизно всі: мистецтв!
Друзі дійшли до того місця, де дорога, якою думав їхати Райнгольд, повертала ліворуч.
— Тут ми розлучимось,— сказав Райнгояьд, довго й міцно пригортаючи Фрідріха до своїх грудей. Потому скочив на коня й помчав геть.
Фрідріх довго мовчки дивився йому вслід, а потім, охоплений найдивовижнішим почуттями, подався додому.
ЯК МАЙСТЕР МАРТГН ВИГНАВ ФРІДРІХА З МАЙСТЕРНІ
На другий день майстер Мартін мовчки, похмуро працював над бочкою для епіскопи бамберзького.
Фрідріх, що аж тепер відчув, яка тяжка для нього розлука з Райнгольдом, також не міг здобутися навіть на слово, не те що на пісню. Нарешті кинув Мартін довбешку, схрестив руки на грудях і сказав тихим голосом;
— Райнгояьд теж пішов від нас. Він славетний художник і добре пошив мене в дурні зі своїм бондарством. Аби ж я був знав, хто це такий, коли він з тобою прийшов у ній дім і так добре почав працювати, то зразу показав би йому на двері. Таке одверте, чесне обличчя — і стільки брехні та ошуканства всередині. Ну що ж, його нема, то хоч ти будь вірний і відданий мені й нашому ремеслу. Хтозна, може, ми якось зійдемося з тобою ближче. Якщо станеш добрим майстром і Роза тебе покохає... ну, ти розумієш мене, спробуй запобігти в неї ласки.
Він знов узяв довбешку й почав жваво працювати далі. Фрідріх і сам не знав, чого це Мартівові слова так ятрять йому серце. Його посів якийсь дивний страх і затьмарив світло надії. Роза після довгої відсутності вперше знов зайшла до майстерні, аяе глибоко замислена і, як Фрідріх помітив, на свій превеликий жаль, із заплаканими очима. "Вона плакала за ним, вона його таки дуже кохає",— казало щось у ньому, і він не міг відвести очей від тієї, яку невимовно кохав.
Велика бочка була готова, зроблена добре, і тільки тепер майстер Мартін, оглядаючи її, знов повеселішав.
— Еге ж, синку,— сказав він, поплескуючи його по плечі,— еге ж, синку, хай так і буде, коли тобі пощастить здобути її прихильність і зробити добру бочку, то станеш [135] моїм зятем. Ну, а тоді зможеш вступити до шляхетного цеху мейстерзингерів і досягти великої шани.