Зателефонувала схвильована дама, почала вимагати Римського, їй порадили подзвонити дружині його, на що рурка, зайшовшись плачем, відповіла, що вона і є дружина і що Римського ніде немає. Зчинялася якась нісенітниця. Прибиральниця вже всім розказала, що, ввійшовши в кабінет фіндиректора прибирати, вона побачила, що двері там навстіж, лампи горять, вікно в сад розбите, крісло лежить перекинуте і нікого немає.
Десь після десятої увірвалася у Вар’єте мадам Римська. Вона ридала і заламувала руки. Василь Степанович цілковито розгубився і не знав, що їй раяти. А о пів на одинадцяту з’явилася міліція. Перше ж і цілком резонне запитання її було:
— Що це тут у вас діється, громадяни? У чому річ?
Команда розступилася, виставивши наперед блідого і розхвильованого Василя Степановича. Довелося речі називати своїми іменами і зізнаватися в тому, що адміністрація Вар’єте, в особі директора, фіндиректора й адміністратора, зникла і невідомо де перебуває, що конферансьє після вчорашнього сеансу було відпроваджено до психіатричної лікарні і що, кажучи стисло, цей вчорашній сеанс був просто-таки скандальним сеансом.
Розплакану мадам Римську, заспокоївши, наскільки була змога, випровадили додому і найпильніше зацікавилися розповіддю прибиральниці про те, яким вона застала кабінет фіндиректора. Службовців попросили розійтися по своїх місцях і взятися до роботи, і невдовзі в будинку Вар’єте з’явилося слідство, супроводжуване гостровухим, м’язистим, кольору цигаркового попелу собакою з надзвичайно розумними очима. Серед службовців Вар’єте відразу поширилася передавана пошепки чутка про те, що цей пес — не хто інший, як славетний Бубновий Туз. І правда, це був він. Поведінка його вразила всіх. Тільки-но Бубновий Туз убіг до кабінету фіндиректора, як він загарчав, вискаливши жахливі жовтуваті ікла, потім ліг на живіт і з якимось тужним і водночас лютим виразом очей поповз до розбитого вікна. Переборовши свій страх, він раптом вискочив на підвіконня і, задравши гостру морду догори, дико й люто завив. Він не хотів йти з вікна, гарчав, здригався і поривався зіскочити вниз.
Пса вивели з кабінету і пустили у вестибюль, звідти він вийшов через парадний хід на вулицю і привів тих, хто йшов за ним, до таксомоторної стоянки. Коло неї він слід, по якому йшов, загубив. Після цього Бубнового Туза відвезли.
Слідство розташувалося в кабінеті Варенухи, куди й почали по черзі викликати тих службовців Вар’єте, котрі були свідками вчорашніх пригод під час сеансу. Треба сказати, що слідству на кожному кроці доводилося переборювати непередбачувані труднощі. Ниточка раз у раз обривалася в руках.
Афіші були? Були. Але за ніч їх заклеїли новими, і тепер жодної немає, хоч убий! Звідки взявся цей самий маг? А хто ж його знає. Але ж з ним укладувано угоду?
— Треба гадати, — відповідав розхвильований Василь Степанович.
— А якщо укладали, то вона повинна була пройти через бухгалтерію?
— Неодмінно, — відповідав, хвилюючись, Василь Степанович.
— Так де ж вона?
— Нема, — відповідав бухгалтер, усе дужче бліднучи й розводячи руками. І справді, ні в теках бухгалтерії, ні у фіндиректора, ні в Лиходєєва, ні у Варенухи жодних слідів угоди немає.
А прізвище цього мага? Василь Степанович не знає, він не був учора на сеансі. Капельдинери не знають, касирка, що продавала квитки, морщила лоба, морщила, думала, думала, нарешті сказала:
— Во... Наче Воланд.
А може бути, і не Воланд? Може, і не Воланд. Можливо, Фаланд.
З’ясувалося, що в бюро чужоземців ні про якого Воланда, а так само і Фаланда, мага, нічогісінько не знають і не чули.
Кур’єр Карпов дав до відома, що начебто цей самий маг зупинився на квартирі у Лиходєєва. На квартирі, звісно, відразу ж побували — ніякого мага там не виявили. Самого Лиходєєва також не було. Хатньої робітниці Груні немає, і куди вона поділася, ніхто не знає. Голови правління Никанора Івановича немає, Пролежньова немає!
Виходило щось цілковито несосвітенне: пропав увесь провід адміністрації, вчора був дивацький скандальний сеанс, а хто його доконував і за чиєю намовою — невідомо.
А тим часом повертало на полудень, коли мала відкриватися каса. Але про це, безперечно, не могло бути й мови! На дверях Вар’єте тут-таки вивісили величезний аркуш картону з написом: "Сьогоднішній спектакль відміняється". В черзі почалося хвилювання, йдучи з голови до хвоста, але, похвилювавшись, вона все-таки почала руйнуватися, і приблизно за годину від неї на Садовій не лишилося й знаку. Слідство відбуло для того, щоб продовжити свою роботу в іншому місці, службовців відпустили, залишивши тільки чергових, і двері Вар’єте позапирали.
Бухгалтеру Василю Степановичу належалось терміново виконати два завдання. По-перше, поїхати в Комісію видовищ та розваг полегшеного типу зі звітом про вчорашні події, а по-друге, побувати у фінвидовищному секторі, щоб здати вчорашній виторг — 21 711 рублів.
Акуратний і сумлінний Василь Степанович упакував гроші в газетний папір, шворкою перехрестив пакет, поклав його до портфеля і, чудово знаючи інструкцію, попрямував, певно, не до автобуса чи трамвая, а до таксомоторної стоянки.
Тільки-но шофери трьох машин забачили пасажира, який поспішав на стоянку з туго набитим портфелем, так усі троє з-під носа в нього від’їхали порожняком, чомусь при цьому злостиво оглядаючись.
Вражений цим явищем бухгалтер довго стояв стовпом, метикуючи, що б то воно означало.
Хвилини за три прикотила порожня машина, і обличчя шофера одразу перекосилося, тільки-но він угледів клієнта.
— Вільна машина? — вражено кахикнувши, запитав Василь Степанович.
— Гроші покажіть, — злостиво відповів шофер, не дивлячись на пасажира.
Все більше дивуючись, бухгалтер, затиснувши дорогоцінний портфель під пахвою, витягнув з гаманця червінця і показав його шоферові.
— Не поїду! — відрубав той.
— Даруйте... — почав був бухгалтер, але шофер його урвав:
— Трояки є?
Цілковито спантеличений бухгалтер дістав з гаманця два трояки і показав шоферові.
— Сідайте, — вигукнув той і ляпнув по прапорцю лічильника так, що мало не зламав його. — Поїхали.
— Немає чим решти здати, чи що? — несміливо спитав бухгалтер.