Тоді, щойно процесія зайшла на верхівку за кордон, він і вигулькнув уперше і притому як людина, що явно запізнилася. Він важко дихав і не йшов, а біг на пагорб, штовхався і, побачивши, що перед ним, як і перед усіма іншими, зімкнулася лава, зробив наївну спробу, вдаючи, ніби не розуміє роздратованих вигуків, прорватись між вояків до самісінького місця страти, де вже висаджували засуджених із повозу. За це він дістав дужий удар тупим кінцем списа в груди і відскочив від вояків, зойкнувши, але не від болю, а з відчаю. Легіонера, що вдарив його, він окинув каламутним і цілковито байдужим поглядом, як людина, нечула до фізичного болю.
Кахикаючи і задихаючись, тримаючись за груди, він оббіг довкола пагорба, намагаючись на північному боці відшукати яку-небудь шпарину в кордоні, де б можна було промкнутись. Але було вже запізно. Лава замкнулася. І чоловік із обличчям, спотвореним від горя, мусив був відмовитись від своїх спроб прорватися до возів, з яких уже зняли стовпи. Ці спроби ні до чого не привели б, окрім того, що його схопили б, а бути затриманому цього дня аж ніяк не відповідало його замірам.
Отож він відійшов убік до розпадини, де було спокійніше і ніхто йому не заважав.
Тепер, сидячи на камені, цей чорнобородий чоловік з очима, роз’ятреними сонцем та безсонням, перетлівав душею. Він то зітхав, розкриваючи свій виношений у блуканнях талліф, що з блакитного обернувся на брудно-сірий, і оголюючи забиті списом груди, якими спливав брудний піт, то в нестерпній муці зводив до неба очі, стежачи за трьома шуліками, що давно вже плавали у вишині широкими кругами в передчутті близького бенкету, то втуплював безнадійний погляд у жовту землю і бачив на ній напівзотлілий собачий череп, а довкола нього метких ящірок.
Муки чоловіка були аж такі великі, що час від часу він заговорював сам до себе.
— Який я глупак! — бубонів він, похитуючись на камені від душевного болю і нігтями дряпаючи засмаглі груди. — Глупак, безмізка баба, боягуз! Падло я, а не людина!
Він змовкав, опускав голову, потім, напившись із дерев’яної посудини теплої води, оживлювався знов і хапався то за ніж, захований під талліфом на грудях, то за сувій пергаменту, який лежав перед ним на камені поряд з паличкою і пляшечкою туші.
На цьому пергаменті вже було накреслено записи:
"Спливають хвилини, і я, Левій Матвій, перебуваю на Лисій Горі, а смерті все нема!"
Далі:
"Сонце хилиться, а смерті немає".
Тепер Левій Матвій безнадійно записав гострою паличкою таке:
"Боже! За що ти прогнівився на нього? Пошли йому смерть".
Записавши це, він без сліз схлипнув і знову нігтями зранив собі груди.
Причина відчаю Левія полягала в тому страшенному безталанні, що спостигло Ієшуа і його, та ще в тій важкій помилці, якої він, Левій, на його власну думку, припустився. Позавчора вдень Ієшуа і Левій були у Віфанії під Єршалаїмом, де гостювали в одного городника, якому дуже припали до вподоби казання Ієшуа. Весь ранок обоє гостей відпрацювали на городі, допомагаючи господареві, а надвечір збиралися йти по холодку в Єршалаїм. Але Ієшуа чомусь похопився, сказав, що в нього в місті невідкладна справа, і пішов перед полуднем сам. Саме в цьому й полягала перша помилка Левія Матвія. Навіщо, навіщо він відпустив його самого!
Увечері Матвієві йти до Єршалаїма не привелося. Якась нагла й страшна хвороба вразила його. Ним затіпало, нутро наповнилося вогнем, він почав цокотіти зубами і щохвилини просив пити. Годі було йти кудись. Він упав на паполому в повітці городника і прокачався на ній до світанку п’ятниці, коли хвороба так само несподівано відпустила Левія, як і напала на нього. Хоча він був ще заслабкий і ноги йому тремтіли, він, занепокоєний якимось лихим передчуттям, попрощався з господарем і рушив до Єршалаїма. Там він дізнався, що передчуття його не обмануло. Біда сталася. Левій був у натовпі й чув, як прокуратор оголошував вирок.
Коли приречених повезли на гору, Левій Матвій біг уздовж шерегу охоронців серед юрби цікавих, намагаючись якось непомітно подати вістку Ієшуа хоч би про те, що він, Левій, тут, з ним, що він не покинув його на останній путі й що він молиться, аби смерть спостигла Ієшуа якнайшвидше. Але той, дивлячись удалечінь, туди, куди його везли, певно, Левія не бачив.
І ось, коли процесія пройшла з півверсти по дорозі, Матвієві, якого штурхали в юрбі біля самого кордону вояків, сяйнула проста й геніальна думка, і відразу, через свою запальність, він почав клясти себе за те, що вона не прийшла до нього раніше. Вояки не йшли щільною лавою. Між ними були проміжки. Можна було зловчитися, точно вивірити рухи і, зігнувшись, проскочити між двома легіонерами, дохопитися воза і вискочити на нього. Тоді Ієшуа буде вибавлений від мук.
Однієї миті досить, щоб ударити Ієшуа ножем у спину, гукнувши йому: "Ієшуа! Я вивільняю тебе і відходжу разом з тобою! Я, Матвій, твій вірний і єдиний учень!"
А якби Господь сподобив ще однією вільною миттю, можна було б устигнути заколотись і самому, вибавившись від смерті на стовпі. Втім, останнє мало цікавило Левія, колишнього збирача податків. Йому було байдуже, як гинути. Він прагнув одного, аби Ієшуа, який не заподіяв нікому в житті анінайменшого лиха, не зазнав би катувань.
Замір був дуже добрий, але справа полягала в тому, що в Левія не було з собою ножа. Не було в нього і жодної монети грошей.
Лютуючи на самого себе, Левій виборсався з юрби і побіг назад у город. У розпашілій голові його билася лише одна гарячкова думка про те, як зараз же, у будь-який спосіб дістати в городі ножа й встигнути наздогнати процесію.
Він добіг до городської брами, вихляючи в штовхітні караванів, які втягувалися в город, і побачив ліворуч розчинені двері крамнички, де продавали хліб. Важко сапаючи після бігу по розпеченій дорозі, Левій опанував себе, дуже поважно зайшов у крамничку, привітав господиню, що стояла за прилавком, попросив її зняти з полиці горішній коровай, який сподобався йому чомусь більше від інших, і, коли та обернулася, мовчки й швидко схопив з прилавка те, чого кращого й бути не може, — вигостреного, як бритва, довгого хлібного ножа, і відразу кинувся з крамнички геть.