Майстер і Маргарита

Сторінка 51 з 125

Михайло Булгаков

Виголосивши, і то з великим жаром, цю переконливу промову, артист ласкаво звідався у Канавкіна:

— Де ж сховані?

— У тітки моєї, Пороховнікової, на Пречистенці...

— А! Це... стривайте... це у Клавдії Іллівни, чи що?

— Так.

— О, так, так, так, так! Невеличкий котедж? Навпроти ще палісадничок? Як же, знаю, знаю! А куди ж ви їх там засунули?

— У льох, в коробку з-під Ейнема...

Артист сплеснув руками.

— Чи ж бачили ви щось подібне? — скрикнув він, прикро вражений. — Так вони ж там запліснявіють, відвологнуть! Чи ж можна таким людям довіряти валюту? Га? Діти та й годі, їй-богу!

Канавкін і сам розчовпав, що нашкодив і проштрафився, і похилив свою чубату голову.

— Гроші, — вів далі артист, — мають зберігатися в Держбанку, в спеціальних сухих приміщеннях, під доброю охороною, а зовсім не в тітчиному льосі, де їх можуть, зокрема, попсувати пацюки! Соромно-таки, Канавкін! Адже ви доросла людина.

Канавкін уже не знав, куди подітись, і лише колупав пальцем борт своєї піджачини.

— Ну гаразд, — полагіднішав артист, — хто старе пом’яне... — І раптом докинув несподівано: — До речі... щоб одним заходом, щоб машину не ганяти... адже в тітки цієї в самої також є, га?

Канавкін, ніяк не сподіваючись такого повороту, здригнувся, і в театрі запала мовчанка.

— Гай-гай, Канавкін, — докірливо-приязно сказав конферансьє, — а я ще й похвалив його! Так на тобі, взяв та й збився з ноги ні з того ні з сього! Безглуздо це, Канавкін! Адже я тільки-но говорив про очі. Адже видно, що в тітки є. Ну, чого ви нас марно терзаєте?

— Є! — відчайдушно випалив Канавкін.

— Браво! — гукнув конферансьє.

— Браво! — страшно ревнула зала.

Коли стихло, конферансьє привітав Канавкіна, потис йому руку, запропонував відвезти в місто на машині додому і цією ж машиною наказав комусь за лаштунками заїхати по тітку і просити її, щоб завітала до жіночого театру на програму.

— Так, я хотів ще спитати, — тітка не казала, де свої ховає? — довідався конферансьє, люб’язно пропонуючи Канавкіну цигарку й запаленого сірника. Той, припалюючи, усміхнувся якось тоскно.

— Вірю, вірю, — зітхнувши, озвався артист, — ця стара скупердя не те що племінникові — чорту не скаже цього. Ну, що ж, намагатимемося збудити в ній людські почуття. Може, ще не всі струни проіржавши в її нікчемній лихварській душі. На все добре, Канавкін!

І щасливий Канавкін поїхав. Артист поцікавився, чи немає ще охочих здати валюту, але у відповідь дістав мовчання.

— Диваки, їй-богу! — знизавши плечима, мовив артист, і завіса сховала його.

Лампи погасли, якийсь час була пітьма, і здалеку в ній чувся нервовий тенор, який співав:

"Там купи золота лежать, і всі вони мені належать!" Потім звідкілясь глухо двічі долинули овації.

— У жіночому театрі дамочка якась здає, — несподівано заговорив рудий бородатий сусід Никанора Івановича і, зітхнувши, додав: — Ех, якби не гуси мої!.. У мене, людино добра, бійцівські гуси в Ліанозові... Подохнуть вони, боюся, без мене. Птах бійцевий, ніжний, він догляду потребує... Ех, якби не гуси! Пушкіним мене не діймеш, — і він знову зазітхав.

Ту мить зала освітилась яскраво, і Никанорові Івановичу почало верзтися, що з усіх дверей посипалися кухарі в білих ковпаках і з ополониками в руках. Кухарчуки втягли в залу казан з супом і лоток з нарізаним чорним хлібом. Глядачі ожили. Веселі кухарі сновигали поміж театралами, розливали суп у миски і роздавали хліб.

— Обідайте, хлопці, — кричали кухарі, — і здавайте валюту! Нащо вам тут дарма сидіти? Охота була цю баланду хлебтать. Поїхав додому, випив як слід, закусив добряче!

— Ну чого ти, наприклад, застряг тут, батьку? — звернувся безпосередньо до Никанора Івановича товстий з малиновою шиєю кухар, простягаючи йому миску, в якій серед рідини самотньо плавав капустяний листок.

— Нема! Нема! Нема в мене! — перестрашено прокричав Никанор Іванович, — розумієш, нема!

— Нема? — грізним басом ревнув кухар. — Нема? — жіночим ласкавим голосом запитав він. — Нема, нема, — заспокійливо забубонів він, перекидаючись у фельдшерку Прасковію Федорівну.

Та ласкаво торгала за плече Никанора Івановича, який стогнав уві сні. Тоді розтанули кухарі й розпався театр із завісою. Никанор Іванович крізь сльози роздивився свою кімнату в лікарні й двох у білих халатах, але зовсім не нахабних кухарів, що чіплялись до людей зі своїми порадами, а лікаря і ту ж таки Прасковію Федорівну не з мискою в руках, а з тарілочкою й накритим марлею шприцом на ній.

— Що ж це таке, — гірко казав Никанор Іванович, поки йому робили заштрик, — нема в мене і нема! Хай Пушкін їм здає валюту. Немає!

— Нема, нема, — заспокоювала щиросердна Прасковія Федорівна, — а на нема і суда нема.

Никанору Івановичу відлягло після заштрику, і він заснув без жодних сновидінь. Але завдяки його вигукам тривога передалася в 120-ту кімнату, де хворий прокинувся і заходився шукати свою голову, і в 118-ту, де забентежився невідомий майстер і в тузі заломив руки, дивлячись на місяць, згадуючи гірку, останню в житті осінню ніч, смужку світла з-під дверей у підвалі й випростане волосся.

З 118-ї кімнати тривога через балкон перелетіла до Івана, він прокинувся і заплакав.

Але лікар швидко заспокоїв усіх збентежених, недужих на голову, і вони почали засинати. Пізніше за всіх стишився Іван, коли над річкою вже світало. Після ліків, які наситили все його тіло, супокій найшов на нього, ніби покрив хвилею. Тіло його втрачало ваготу, а голову обвівала теплим вітерцем дрімота. Він заснув, і останнє, що він чув наяву, було передсвітанкове щебетання птаства в лісі. Але воно невдовзі стихло, і йому почало снитися, що сонце вже хилилося над Лисою Горою, і було цю гору оточено у дві лави...

Розділ 16

СТРАТА

Сонце вже хилилося над Лисою Горою, і було цю гору оточено у дві лави.

Та кавалерійська ала, що перетяла шлях прокураторові приблизно опівдні, клусом вийшла до Хевронської брами города. Шлях для неї вже було наготовано. Піхотинці каппадокійської когорти порозтаскували на узбіччя становище людей, мулів та верблюдів, і ала, йдучи ристю та збиваючи до неба білі стовпи куряви, вийшла на перепуття, де сходилися дві дороги: південна, що вела до Віфлеєма, і північно-західна — до Яффи. Ала полетіла північно-західною дорогою. Ті ж каппадокійці були розсипані обабіч дороги, завчасу зігнавши зі шляху всі каравани, що поспішали на свято в Єршалаїм. Юрби прочан стояли за каппадокійцями, повиходивши зі своїх похідних смугастих наметів, розставлених просто на траві. Пройшовши близько кілометра, ала перегнала другу когорту Блискавичного легіону і, подолавши ще один кілометр, підійшла першою до підніжжя Лисої Гори. Тут вона спішилася. Командир розсипав алу на чоти, і вони оперезали все підніжжя невисокого пагорба, залишивши вільним лише один узвіз на нього з боку Яффської дороги.