У невеличкій сільській хатині поруч ще мешкала бабуся, сказав нам Бельбо, тітка Аделіно — всі інші вже повмирали, дядько з тіткою, подружжя Канепа, залишилася лише ця сторічна бабуся, яка обробляла невеличкий город і тримала чотири курки та свиню. Землі пішли на сплату податків за успадкування, боргів і ще хтозна-куди. Бельбо постукав до дверей хати-
ни, стара з'явилась на порозі, розглянула уважно відвідувача і, нарешті впізнавши, розсипалася у щедрих виявах пошани. Вона запросила нас до хати, але Бельбо, обнявши її і заспокоївши, навідріз відмовився.
Ми увійшли до вілли, Лоренца час від часу радісно скрикувала, відкриваючи сходи, коридори, тіняві кімнати зі старовинними меблями. Бельбо скромно заявив, що кожен має такий родинний маєток, який йому дістався, але був зворушений. Взагалі він сюди приїздить, сказав він нам, але досить рідко.
— Однак тут добре працюється, влітку свіжо, а взимку товсті стіни захищають від морозу, і всюди є грубки. Коли я був хлопцем, у період після евакуації, ми, звичайно, мешкали тільки у цих двох бічних кімнатах там, у глибині великого коридору. Тепер же я обжив крило дядька й тітки. Я працюю тут, у кабінеті дядька Карло. — Там стояв один із тих письмових столів-секретерів, де мало місця, щоб покласти папір, зате багато явних і потаємних шухлядок. — Тут я не міг би встановити Абулафію, — мовив він. — Але у тих рідких випадках, коли я сюди приїжджаю, мені подобається писати рукою, як це робив я тоді. — Він показав нам величну шафу: — У разі, як я помру, запам'ятайте: тут міститься вся моя юнача літературна творчість, вірші, які я писав у шістнадцять років, шкіц до шеститомної саги, яку я писав у вісімнадцять ... і так далі...
— Покажи, покажи! — вигукнула Лоренца, плескаючи в долоні і, як кішка, наближаючись до шафи.
— Зупинися, — сказав Бельбо. — Нема чого показувати. Я сам сюди більше не зазираю. У кожному разі, по смерті я прийду і все спалю.
— Сподіваюсь, тут водяться привиди, — сказала Лоренца.
— Тепер так. За часів дядька Карло ні, це було дуже веселе місце. Все дуже по-сільському. Тепер я приїжджаю сюди саме тому, що тут панує ідилія. Як чудово працювати увечері, коли в долині брешуть собаки.
Він показав нам кімнати, де ми мали спати: мені, Діоталлеві та Лоренці. Лоренца оглянула кімнату, торкнулася старого ліжка з великою білою ковдрою, понюхала простирадла і сказала, що їй здається, ніби вона перебуває в якійсь бабусиній оповідці, бо вони пахнуть лавандою. Бельбо зауважив, що це неправда, це лише запах вологи, Лоренца відповіла, що це не має значення, а тоді, притулившись до стіни і злегка випинаючи вперед стегна й лоно, ніби збиралася змагатися з фліпером, запитала:
— Я спатиму тут сама?
Бельбо зирнув убік, де були ми, тоді подивився в інший бік і вирушив до коридору, кажучи:
— Про це ми ще поговоримо. У будь-якому разі ти матимеш пристановище тільки для себе.
Ми з Діоталлеві вийшли і почули, як Лоренца питає, чи вона його осоромила. Він сказав, що якби не дав їй кімнати, вона б сама запитала, де, на його думку, вона спатиме.
— Я зробив перший хід, і в тебе нема вибору, — заявив він.
— Який хитрющий! — відказала вона, — то я й буду спати у своїй кімнатці.
— Спи, де хочеш, — сказав Бельбо роздратовано, — але вони приїхали сюди працювати, ходімо на терасу.
* * *
І ми взялися до роботи на великій терасі, де було поставлено альтанку; перед нами стояли свіжі напої і багато кави. Міцні напої було відкладено до вечора.
З тераси було видно Брікко, а під пагорбом Брікко — велику нічим не прикрашену будівлю з двором і футбольним полем. Все це було всіяне барвистими фігурками, дітей, як мені здалося. Бельбо пояснив:
— Це місія салезіян. Саме тут дон Тіко навчав мене грати. В оркестрі.
Я пригадав сурму, від якої Бельбо відмовився після того, як вона йому приснилась, і запитав:
— На сурмі чи на кларнеті?
На мить його охопила паніка:
— Звідкіля ви... Ага, ясно, я розповідав вам про свій сон і про сурму. Ні, дон Тіко вчив мене грати на сурмі, але в оркестрі я грав на бомбардоні.
— Що це таке?
— Усе це давні історії. Нумо працювати.
* * *
Але поки ми працювали, я побачив, що він раз у раз поглядає на місію. Враження було таке, ніби він говорив про сторонні речі, аби лише мати змогу дивитися туди. Іноді він уривав дискусію:
— Тут, унизу, спалахнула колись стрілянина — одна з найшаленіших наприкінці війни. В *** постало щось на зразок угоди між фашистами та партизанами. Навесні партизани сходили вниз і займали село, а фашисти їх не чіпали. Фашисти були не з цього краю, а партизани — всі місцеві хлопці. У разі сутички вони вміли знайти стежку поміж рядками кукурудзи, у гаях, серед огорож. Фашисти отаборилися в містах і виїжджали звідти лише на облави. Взимку партизанам було важко перебувати на рівнині, ніяк було заховатися, на снігу тебе видно здалеку, і з кулемета можна поцілити й за кілометр. Тоді партизани підіймалися на вищі пагорби. Там вони знали всі стежини, доріжки і схованки. А фашисти контролювали рівнину. Однак тої весни ми були напередодні визволення. Тут і досі перебували фашисти, але вони не насмілювалися, гадаю, повертатися до міст, бо відчували, що остаточний удар буде завданий саме там, як це й сталося близько двадцять п'ятого квітня. Між фашистами та партизанами виникла, мабуть, певна домовленість, партизани чекали, вони не хотіли сутичок, відчуваючи певність, що невдовзі щось станеться, вночі лондонське радіо передавало дедалі втішніші новини, почастішали спеціальні повідомлення для бригади Франкі — завтра знову задощить, дядько П'єтро приніс хліба і таке інше, — можливо, ти, Діоталлеві, їх чув... Але... мабуть, сталося якесь непорозуміння, партизани зійшли вниз, коли фашисти ще не вирушили, і ось одного дня моя сестра, що сиділа була на терасі, знову вернулась у хату, щоб сказати, що там надворі двоє бігають наввипередки з автоматами. Ми не здивувалися, це могли бути хлопчиська, які намагались розігнати нудьгу, граючись зі зброєю; одного разу двоє пустунів вистрілили по-справжньому, і куля ввігналась у стовбур дерева, на який спиралася моя сестра. А вона нічого навіть не помітила — про все це нам розповіли сусіди. Після цього їй наказано тікати геть, щойно вона побачить, як двоє граються з автоматами. "Вони граються знову", — сказала вона з порогу, щоб показати, яка вона слухняна. І того дня ми почули першу автоматну чергу. А за нею озвалася друга, третя, потім їх було багато, лунали сухі рушничні постріли, "тра-тата" автоматів, кілька глухіших вибухів, можливо, ручних гранат, а наостанок звук кулемета. Ми зрозуміли, що це вже не ігри. Проте ми не встигли обмінятися думками з цього приводу, бо вже не чули своїх голосів. Бух, бам, бум, тра-та-та. Ми причаїлися під умивальником, я, моя сестра і мама. Тоді через коридор приповз дядько Карло і сказав, що ми тут надто на видноті, ми повинні йти до них. Ми перемістилися в інше крило, де плакала тітка Катеріна, бо бабуся була надворі...