Маятник Фуко

Сторінка 78 з 191

Умберто Еко

— Тамплієрської феноменології, — додав Бельбо.

Браманті засяяв:

— Без сумніву. Але я забув, спершу слід дати якесь уявлення про чорнокнижництво та відьомство небілих рас, ворожіння з імен; пророчу несамовитість, свідоме чудотворство, сугестію, йогу, гіпноз, сомнамбулізм, ртутну хімію... Вронський радив брати до уваги техніки одержимих з Лудена, охоплених конвульсіями з цвинтаря Сен-Медар, містичні напої, єгипетське вино, еліксир життя і отрути. Щодо злої основи, — я розумію, тут ми підходимо до найделікатнішої частини майбутньої серії, — я б казав, що слід ознайомитися з таємницями Вельзевула як знищення у власному розумінні слова і Сатани як позбавленого влади князя, Евриномія, Молоха, інкубів та суккубів. Щодо позитивної основи, то варто взяти небесні містерії святих Михаїла, Гавриїла та Рафаїла, а також агатодемонів. Тоді — містерії Ізіди, Мітри, Морфея, Самофракійські та Елевсинські містерії, а також природні містерії чоловічої статі, фалос, Дерево життя, Ключ до Науки, Бафомет, природні містерії жіночої статі, Церера, Ктеїс, Патера, Кібела, Астарта.

Пан Ґарамонд нахилився вперед і сказав з улесливим усміхом:

— Не забувайте й про гностиків...

— Звичайно, ні, хоч саме на цю тему ходить чимало всякого малосерйозного мотлоху. У будь-якому разі, всякий здоровий окультизм — це Гноза.

— А що я казав, — промовив Ґарамонд.

— І цього, мабуть, уже вистачить, — сказав Бельбо чи то ствердним, чи то запитальним тоном.

Браманті надув щоки, враз перетворившись із тапіра на хом'яка.

— Вистачить... на початок, але лише для початківців — даруйте мені гру слів — для втаємничених потрібне щось більше. Але вже першими п'ятдесятьма томами ви могли б зачарувати публіку з тисяч читачів, які тільки й чекають на варте довіри слово... При капіталовкладеннях у кілька сотень мільйонів, — я тому й прийшов до вас, докторе Ґарамонд, що знаю вашу готовність до найщедріших авантюр, — та скромному відсоткові для мене як для відповідального за серію...

Браманті сказав усе, що хотів сказати, і втратив усяку цінність в очах Ґарамонда. І справді, той попрощався з ним поспіхом, розсипаючись щедрими обіцянками. Як завжди, група консультантів повинна уважно розглянути цю його пропозицію.

42

Але знайте, що всі ми у згоді між собою, що б ми не казали.

Turba Philosophorum

Коли Браманті вийшов, Бельбо зауважив, що йому слід було б вийняти корок. Пан Ґарамонд не знав цього виразу, і Бельбо кількома шанобливими парафразами спробував пояснити йому, та надаремно.

— У кожному разі, — сказав Ґарамонд, — не будемо ускладнювати собі життя. Цей добродій не сказав і п'яти слів, як я вже знав, що він не наш клієнт. Він — ні. Але ті, про кого він говорив, автори та читачі, це зовсім інша річ. Його слова саме підтвердили ті думки, які вже кілька днів займають мене. Подивіться сюди, панове, — він театральним жестом вийняв із шухляди три книги. — Ось три книги, видані цими роками, і всі здобули успіх. Перша англійською мовою, я її не читав, але автор — знаменитий критик. І що ж він написав? Подивіться на підзаголовок — гностичний роман. А тепер погляньте на цю книгу: на позір роман із кримінальним тлом, бестселер. І про що ж ідеться? Про гностичну церкву на околиці Турина. Ви ж знаєте, хто такі ці гностики... — Він зупинив нас знаком руки: — Не має значення, мені досить знати, що це щось демонічне... Знаю, знаю, може, я занадто поспішаю, але я хочу говорити не так, як говорите ви, а так, як говорить Браманті. У цю хвилину я видавець, а не професор порівняльної гносеології чи будь-чого іншого. Що ж я побачив захопливого, принадного, заманливого, скажу більше, цікавого у словах Браманті? Це надзвичайна спроможність пов'язати все разом; він нічого не сказав про гностиків, але цілком добре міг би згадати їх між геомантією, геровіталом та меркурійним радамесом. Чому я на цьому наголошую? Тому що тут у мене ще одна книга одної відомої журналістки, де розповідається про неймовірні речі, що кояться в Турині, — в Турині, зверніть увагу, в місті автомобілебудування: чаклунки, чорні меси, викликання диявола — і все це для грошовитих людей, а не для бідних селян Півдня. Казобоне, Бельбо сказав мені, що ви недавно приїхали з Бразилії, де брали участь у сатанічних ритуалах тамтешніх дикунів... Гаразд, розкажете мені докладніше потім, що це було, але справи воно не міняє. Наша Бразилія — тут, панове. Днями я сам зайшов до тої книгарні, — як там вона називається, не має значення, — це книгарня, де шість чи сім років тому продавалися книги анархістів, революціонерів, тупамарів, терористів, скажу більше, марксистів... І що ж? Як же вона перебудувалася? Почала продавати ті речі, про які казав Браманті. Це правда, сьогодні ми живемо в епоху мішанини, і якщо ви підете в одну з католицьких книгарень, де колись продавався лише катехизм, то нині там знайдете навіть переоцінку спадщини Лютера, але вони принаймні не продаватимуть книг, які б твердили, що релігія — це суцільний обман. Натомість у книгарнях, про які я кажу, продаються і ті автори, які в це вірять, і ті, які це ганять, аби лиш вони зачепили тему, як би її назвати...

— Герметичну, — підказав Діоталлеві.

— Авжеж, гадаю, саме так. Я бачив принаймні з десяток книжок про Гермеса. І хочу розповісти вам саме про проект "Гермес". Цю гілку знання слід дослідити.

— Золоту гілку, — сказав Бельбо.

— Саме так, — погодився Ґарамонд, не звернувши уваги на натяк, — це золотоносна жила. Я усвідомив, що ці люди проковтнуть усе, аби тільки воно було герметичне, як ви сказали, аби тільки там твердилося протилежне тому, чого їх навчали у школі. І гадаю, це також обов'язок щодо культури; я зовсім не доброчинець за покликанням, але за наших темних часів запропонувати комусь якусь віру, просвіток, крізь який можна зазирнути до надприродного... Адже видавництво "Ґарамонд" завжди брало на себе наукову місію...

Бельбо заціпенів.

— Мені здавалося, ви думаєте про "Мануціо".

— Про те й про те. Послухайте мене. Я оглянув ту книгарню, а потім пішов до іншої, надзвичайно серйозної, але там теж є непоганий стелаж з окультними науками. На ці теми є праці університетського рівня, а поруч стоять книги, написані такими людьми, як оцей Браманті. Тепер давайте помізкуємо: цей Браманті з університетськими авторами, мабуть, не знайомий, але він їх читав і, читаючи, вважав себе за рівного їм. Такі люди, як він, хоч би що ви їм казали, гадають, ніби це має причетність до їхніх проблем, як у тій оповіді про кота, — чоловік та жінка лаються, бо мають намір розлучитись, а кіт гадає, ніби вони сваряться через тельбухи йому на сніданок. Ви теж це помітили, Бельбо, ви бовкнули щось там про тамплієрів, а він одразу — о'кей, тамплієри також, і Кабала, і лото, і кавова гуща. Вони всеїдні. Всеїдні. Ви бачили лице Браманті — він же гризун. Широченна публіка, поділена на дві великі категорії, я вже бачу, як вони проходять перед моїми очима й ім'я їм легіон. Перші — ті, хто пише, і "Мануціо" тут як уродився, з розпростертими обіймами. Щоб привабити їх, досить започаткувати серію видань, яка б упадала в вічі, а назвати її можна — давайте подумаємо...