38
Таємний Магістр, Досконалий Магістр, Магістр Цікавості, Управитель Споруд, Обранець Дев'ятьох, Лицар Царської Арки Соломона або Магістр Дев'ятої Арки, Великий Шотландець Священного Склепіння, Лицар Сходу або Меча, Князь Єрусалимський, Лицар Сходу і Заходу, Князь Лицар Рози і Хреста й Лицар Орла та Пелікана, Великий Жрець або Найвищий Шотландець Небесного Єрусалима, Вельмишановний Великий Магістр Усіх Лож ad vitam, Прусський Лицар, Лицар Царської Сокири або Князь Лівану, Князь Шатра, Лицар Мідної Змії, Князь Співчуття або Благодаті, Великий Командор Храму, Лицар Сонця або Князь Адепт, Лицар св. Андрія Шотландського або Великий Магістр Світла, Лицар Великий Обранець Кадош та Лицар Чорно-Білого Орла.
Високі ступені у масонстві стародавнього
і визнаного шотландського обряду
Ми пройшли коридором, піднялися трьома сходинками і минули засклені матовим склом двері. Раптом ми увійшли до іншого Всесвіту. Якщо приміщення, які я бачив досі, були темні, запорошені, облуплені, то тут усе виглядало, наче зала для особливо важливих персон у якомусь аеропорті. Приглушена музика, блакитні стіни, затишна зала очікування з вишуканими меблями, стіни, прикрашені фотографіями, де було видно добродіїв з обличчями депутатів, які вручали крилаті Ніке добродіям з обличчями сенаторів. На журнальному столику, в невимушеному безладі, наче у приймальні дантиста, лежали надруковані на лискучому папері часописи — "Літературні дотепи", "Поетичний Атанор", "Троянда та колючка", "Італійський Парнас", "Верлібр". Я ніколи не бачив їх раніше і згодом зрозумів чому — вони поширювалися лише серед клієнтів видавництва "Мануціо".
Якщо спершу я гадав, що ми увійшли до приміщення дирекції видавництва "Ґарамонд", то невдовзі довелося змінити свою думку. Ми були в офісі іншого видавництва. У приймальні видавництва "Ґарамонд" стояла непримітна, тьмяна вітрина з останніми публікаціями, а його книги були скромні, з нерозрізаними сторінками, з нехитрими сіруватими обкладинками, які мали нагадувати французькі університетські публікації, надруковані на папері, який за кілька років жовтів, і це наводило на думку, що автор, особливо молодий, публікується вже віддавна. Тут же була інша вітрина, освітлена зсередини, яка містила книги видавництва "Мануціо", деякі з них були розгорнуті на найяскравіших сторінках — білі, витончені обкладинки, покриті прозорим, елегантним пластиком, рисовий папір із чітким друком.
Серії видавництва "Ґарамонд" мали серйозні й вдумливі назви, приміром, "Гуманістичні студії" або "Філософія". А назви серій "Мануціо" були делікатні й поетичні: "Квітка, якої ти не зірвав" (поезія), "Невідома земля" (проза), "Година олеандра" (ця серія містила назви типу "Щоденник хворої дівчинки"), "Острів Пасхи" (здається, різноманітна есеїстика), "Нова Атлантида" (останнім виданим у цій серії твором був "Визволений Кенігсберг — Вступ до всякої метафізики майбутнього, репрезентованої як подвійна трансцендентальна система та наука про феноменальний нумен"). На всіх обкладинках — фірмовий знак, пелікан під пальмою з девізом: "Я маю те, що я віддав".
Пояснення Бельбо було туманне й небагатослівне: пан Ґарамонд був власник двох видавництв, та й годі. Наступними днями я зрозумів, що перехід між видавництвами "Ґарамонд" та "Мануціо" був цілком інтимний і конфіденційний. Насправді офіційний вхід видавництва "Мануціо" був з вулиці Маркезе Ґвальді, а на вулиці Ґвальді гнила атмосфера вулиці
Сінчеро Ренато поступалася місцем чистим фасадам, просторим хідникам, вестибюлям з облицьованими алюмінієм ліфтами. Ніхто не міг навіть запідозрити, що апартаменти у старому будинку по вулиці Сінчеро Ренато трьома сходинками сполучалися з будинком на вулиці Ґвальді. Щоб дістати дозвіл, панові Ґарамонду, либонь, довелося стати на голову; гадаю, йому допоміг один з його авторів, урядовець міського будівельного управління.
Нас відразу прийняла пані Грація, досить поважна матрона, на шиї — хустинка відомої фірми, костюм того самого кольору, що й стіни. Зі стриманим усміхом вона завела нас до кабінету пана Ґарамонда.
Кімната була не надто велика, але нагадувала салон Муссоліні в Палаццо Венеція, з глобусом при вході, а в глибині стояв письмовий стіл червоного дерева, за яким сидів пан Ґарамонд. Він дав нам знак підійти ближче, й мені стало боязко. Пізніше, коли прийде Де Ґубернатіс, Ґарамонд піде йому назустріч, і цей жест щирості ще більше підкреслить його авторитет, адже відвідувач спершу побачить, як він перетинає залу, а потім сам перетне її під руку з господарем, і простір ніби чудесним чином подвоїться.
Ґарамонд посадив нас перед своїм письмовим столом. Він говорив різко, але по-дружньому:
— Доктор Бельбо гарно відгукується про вас, докторе Казобоне. Нам потрібні здібні співпрацівники. Як ви вже, мабуть, зрозуміли, не йдеться про зарахування до штату, ми не можемо собі цього дозволити. Ви одержите належну винагороду за вашу пильність, за вашу, коли хочете, відданість, адже наша робота — це висока місія.
Він назвав мені попередню суму на основі передбачуваної кількості годин праці, суму, яка у ті часи здалася мені розумною.
— Чудово, любий Казобоне. — Як тільки я став його працівником, він перестав мене титулувати. — Ця історія металів повинна будити захват, скажу більше, бути розкішною. Бути популярною, доступною, але науковою. Вона повинна вразити уяву читача, але по-науковому. Наведу вам приклад. Тут, у перших начерках я прочитав про — як же її? — магдебурзьку кулю: дві півкулі, складені докупи, повітря зсередини випомповують, і там створюється порожнеча. До них припинають дві пари тяглових коней, одну з одного боку, другу — з другого, вони тягнуть у протилежні боки, але дві півкулі не роз'єднуються. Гаразд, це наукове повідомлення. Але воно особливе, воно збуджує уяву, і ви повинні вирізняти кожен такий образний факт. А вирізнивши, знайти ілюстрацію: фреску, картину олією, будь-що. Тої епохи. А потім ми дамо її на цілу сторінку, в кольорі.
— Є така гравюра, — сказав я, — я її знаю.
— Бачите? Молодець. На цілу сторінку, в кольорі.
— Якщо це гравюра, то вона буде чорно-біла, — зауважив я.