* * *
І ми справді зустрілися там наступного ранку. То був рибний ринок, арабський базар, храмовий ярмарок, що розрісся, наче отруйна ракова пухлина; то був Лурд, опанований силами зла, де маги дощу співіснували з нестямними капуцинами зі стигматами посеред умилостивлювальних мішечків із зашитими в підкладку молитвами, рученят з напівсамоцвітів, коралових рогів, розп'ять, зірок Давида, статевих символів доюдейських релігій, гамаків, килимів, торбин, сфінксів, святих сердець, сагайдаків племен бороро, намист із мушель. Деґенерована містика європейських конкістадорів зливалася з таємними знаннями рабів так само, як шкіра кожного з перехожих розповідала історію втрачених генеалогій.
— Ось, — сказав Альє, — образ того, що трактати з етнології називають бразилійським синкретизмом. Паскудне слово, з погляду офіційної науки. Але у своєму найбільш піднесеному значенні синкретизм є визнання стародавньої Традиції, яка перетинається з усіма релігіями, будь-якими знаннями, будь-якою філософією і живить їх. Мудрий не той, хто виділяє, а той, хто складає докупи шматочки світла, хоч би звідки ті надходили... А отже ці раби, чи нащадки рабів, мудріші, ніж етнологи з Сорбонни. Принаймні ви мене розумієте, моя прекрасна пані?
— Розумом ні, — мовила Ампаро. — Але лоном — так. Пробачте, гадаю, граф Сен-Жермен так би не висловився. Тобто я народилась у цій країні, і навіть те, чого я не знаю, промовляє у мені десь — гадаю — отут... — Вона торкнулася своїх грудей.
— Знаєте, що сказав одного вечора кардинал Ламбертіні дамі, у викоті плаття якої сяяв діамантовий хрест? Яке щастя вмерти на цій Голгофі. Мені б теж хотілося послухати тих голосів. А тепер я мушу просити пробачення у вас обох. Я походжу з часів, коли чарівності звикли віддавати почесті навіть ціною вічного прокляття. Ви, мабуть, хочете залишитись удвох. Ми будемо в контакті.
* * *
— Він міг би бути твоїм батьком, — сказав я Ампаро, тягнучи її повз гори краму.
— Навіть прадідом. Він натякнув нам, що йому щонайменше тисяча років. Ти ревнуєш мене до мумії фараона?
— Я ревную до будь-кого, хто викликає у тебе блиск в очах.
— Як чудово, адже це — кохання.
27
Розповідаючи одного дня, що в Єрусалимі він зазнайомився з Понтієм Пілатом, він докладно описував будинок прокуратора і пригадував страви, які подавались на вечерю. Кардинал Роану, вважаючи, що це фантазії, звернувся до камердинера графа Сен-Жермена, старого, сивоголового, чесного на вигляд чоловіка: "Друже мій, сказав він йому, мені не віриться у те, що говорить ваш господар. Те, що він черевомовець — може бути; що він виготовляє золото — хай; але повірити в те, що йому дві тисячі років, — це вже занадто. Ви теж там були?" "Ні, монсиньйоре, простодушно відповів камердинер, я на службі у пана графа всього чотириста років".
Collin de Plancy, Dictionnaire infernal, Paris, Mellier, 1844, p. 434
Наступними днями мене полонив Сальвадор. У готелі я проводив мало часу. Перегортаючи покажчик книги про розенкройцерів, я знайшов посилання на графа Сен-Жермена. Ого, сказав я собі, tout se tient .
Вольтер писав про нього: "Це людина, яка ніколи не помре і яка знає все", але Фрідріх Прусський відповів йому, що "цей граф сміховинний". Горас Волпол згадував його як італійця, іспанця чи поляка, що у Мексиці став багатієм, а згодом дременув до Константинополя з коштовностями своєї дружини, Найпевніші відомості про нього можна взяти зі спогадів пані де Оссе, покоївки мадам Помпадур (дуже авторитетно, сказала нетолерантна Ампаро), Він з'являвся під різними іменами — Сюрмона у Брюсселі, Вел" дона у Лейпцигу, маркіза де Еймара, де Бедмара або де Більмара, графа Салтикова, 1745 року був заарештований у Лондоні, де відзначився як музикант, граючи в салонах на скрипці та клавесині; через три роки в Парижі він пропонує Людовикові XV свої послуги як фарбаря навзамін за проживання у замку Шамбор. Король використовує його для дипломатичних місій у Голландії, де він потрапляє в якусь халепу і знову тікає до Лондона. У 1762 році він опиняється в Росії, відтак знову в Бельгії. Там з НИМ зустрічається Казанова, який розповідає, як граф перетворив монету на золото. В 1776 році він при дворі Фрідріха Великого, якому пропонує розмаїті проекти, пов'язані з хімією, а через вісім років помирає у Шлезвігу, в маєтку ландграфа Гессе, де він налагоджував виробництво на фабриці фарб.
Нічого виняткового, типовий життєпис авантурника XVIII століття, чиї любовні пригоди менш численні, ніж у Казанови, а шахрайства менш ефектні, ніж у Каліостро. По суті, за винятком кількох випадкових історій, ВІН тішиться певною довірою у можновладців, яким обіцяє чудеса алхімії, але чудеса з промисловим ухилом. Проте навколо нього — ясна річ, не без його підтримки — формуються чутки про його безсмертність. У салонах він невимушено і вголос віддається спогадам про давні події так, ніби був їхнім наочним свідком, і з грацією, майже нишком плекає свою легенду.
У моїй книзі цитувався також уривок із книги "Ґог" Джованні Папіні, де описана нічна зустріч із графом Сен-Жерменом на палубі трансатлантичного корабля: він пригнічений своїм тисячолітнім минулим, спогадами, що гноблять його розум, у нього з'являються нотки розпачу, які примушують згадати Борхесового Фунеса, "чудо пам'яті", хоча текст Папіні з 1930 року. "Не думайте, що наша доля варта заздрощів, — каже граф до Ґоґа. — Через кілька століть бідолашних безсмертних опановує невиліковна нудьга. Світ монотонний, люди нічому не вчаться і кожне покоління впадає у ті самі помилки та жахіття, події не повторюються, але дуже подібні одна до одної... нема більше новин, здивувань, відкриттів. Тепер, коли нас слухає лише Червоне море, я можу вам зізнатися: моє безсмертя наганяє на мене нудьгу. Земля не має для мене більше таємниць, і я більш не маю надії на подібних до мене".
* * *
— Цікавий персонаж, — прокоментував я. — Ясно, що наш Альє хоче виглядати його втіленням. Аристократ у літах, дещо розніжений, має гріш у кишені, вільний час на подорожі і нахил до надприродного.
— Послідовний реакціонер, який має відвагу бути декадентом. Щиро кажучи, він мені більше до вподоби, ніж буржуа-демократи, — сказала Ампаро.