Він покрутив у руках мій студентський квиток.
— Студент філософії, чи не так?
— Не я один, — відказав я.
— Вас навіть занадто багато. І вивчаєте цих тамплієрів... Якби я захотів більше дізнатися про цю компанію, що мені краще прочитати?
Я назвав йому два популярні, але досить серйозні видання. Я сказав йому, що він знайде вірогідні дані аж до процесу, а решта все маячня.
— Розумію, розумію, — сказав він. — Тепер ще й тамплієри. Угрупування, якого я ще не знаю.
Підійшла Аннунціата з телефонограмою:
— Ось відповідь із Парижа, пане комісаре.
Він почав читати.
— Чудово. В Парижі про цього Ракоскі нічого не відомо, а номер його паспорта сходиться з номером документа, викраденого два роки тому. Ось ми й приїхали. Пан Ракоскі не існує. Ви кажете, що він був головним редактором часопису... як його назва? — Він занотував. — Спробуймо, але б'юсь об заклад, ми виявимо, що такого часопису теж нема або що його припинили видавати ще бозна-коли. Гаразд, панове. Дякую, може, колись я потурбую вас іще раз. Ага, останнє запитання. Цей Арденті нічого не згадував про зв'язки з яким-небудь політичним угрупуванням?
— Ні, — сказав Бельбо. — Здається, він облишив політику заради скарбів.
— І заради ошукування недосвідчених. — Він звернувся до мене: — Гадаю, він вам не сподобався.
— Мені не подобаються такі люди, як він, — сказав я. — Але у мене ніколи не виникало бажання задушити їх залізним дротом. Хіба що в теорії.
— Звичайно. Забагато клопоту. Не бійтеся, пане Казобоне, я не належу до тих, хто вважає всіх студентів злочинцями. Не хвилюйтеся. Бажаю вам успішно закінчити дипломну роботу.
Бельбо запитав:
— Пробачте, комісаре, я питаю просто з цікавості. Ви з відділу вбивств чи з політичної поліції?
— Гарне запитання. Мій колега з відділу вбивств був тут сьогодні вночі. Коли в архіві виявили ще дещо про минуле Арденті, справу передали мені. Так, я з політичної поліції. Але, правду кажучи, не знаю, чи я саме та людина, яка потрібна. Життя не таке просте, як у детективних романах.
— Я так і думав, — сказав Бельбо, простягаючи йому руку.
Ми пішли, але неспокій не полишав мене. Не через комісара, який видався мені непоганою людиною, — просто вперше у своєму житті я опинився в центрі темної історії. І брехав. А разом зі мною й Бельбо.
Я попрощався з ним коло дверей видавництва "Гарамонд", і ми обоє були збентежені.
— Ми не зробили нічого поганого, — сказав Бельбо винуватим тоном. — Чи буде комісар знати про Інгольфа та про катарів, чи ні, не має великого значення. Все це маячня. Можливо, Арденті мусив зникнути з інших причин, а їх може бути тисячі. А можливо, Ракоскі — співробітник ізраїльської таємної служби і приїхав сюди звести старі порахунки. А може, його послала якась велика риба, яку Арденті пошив у дурні. А може, то був однополчанин з іноземного легіону, що затаїв на нього злобу. А може, то був алжирський найманий убивця. Хтозна, чи історія про скарб тамплієрів не була лише другорядним епізодом у житті нашого полковника. Еге ж, я знаю, бракує течки, брунатна вона чи червона. Ви добре зробили, що заперечили мені, так йому стало ясно, що ми бачили її лише мимохідь...
Я мовчав, а Бельбо не знав, як закінчити розмову.
— Ви скажете мені, що я знову втік, як на вулиці Лярга.
— Дурниці. Ми вчинили слушно. До побачення.
Мені було шкода його, бо він почував себе боягузом. Я ні, мене ще в школі навчили, що поліції треба брехати. З принципу. Але так уже воно є, нечиста совість не зміцнює приязні.
Від того дня я більше його не бачив. Я був його докором сумління, а він — моїм.
Але сам тоді я переконався, що студент завжди під більшою підозрою, ніж людина з дипломом. Я попрацював ще рік і написав двісті п'ятдесят сторінок машинописного тексту про процес тамплієрів. У ті роки подання до захисту дипломної роботи було доказом лояльності до законів держави, і до таких людей ставились поблажливо.
* * *
У наступні місяці деякі студенти почали стріляти, ера великих маніфестацій просто неба закінчувалася.
* * *
Мені бракувало ідеалів. Я мав алібі, бо, кохаючись з Ампаро, я був закоханий у третій світ. Ампаро була красуня, марксистка, бразилійка, ентузіастка, не мала ілюзій, у неї була стипендія на навчання і розкішна змішана кров. Усе разом.
Я зустрів її на одній вечірці і, не вагаючись, піддався імпульсові:
— Даруй мені, але я б хотів кохатися з тобою.
— Ти брудний самець.
— Я нічого не казав.
— Казав. Я брудна самиця.
Вона збиралася повертатись на батьківщину, а я не хотів її втрачати. Саме вона допомагала мені нав'язати контакти з університетом в Ріо, де шукали викладача італійської мови. Мене погодились узяти на посаду терміном на два роки з можливістю поновлення контракту. Оскільки Італія ставала для мене затісною, я прийняв пропозицію.
Та й, зрештою, казав я собі, у Новому Світі я не зустрінуся з тамплієрами.
* * *
Яка ілюзія, думав я в суботу ввечері у перископі. Піднімаючись сходами до видавництва "ґарамонд", я увійшов до Палацу. Діоталлеві казав: Біна — це палац, який будує собі Хохма, розростаючись із первісної точки. Якщо Хохма — це джерело, Біна — це ріка, яка з нього витікає, ділячись потім на численні рукави, аж поки всі вони не ринуть у велике море останньої ефіри; і всі форми вже закладені в Біні.
4. ХЕСЕД
23
Аналогія протилежностей — це зв'язок між світлом та тінню, шпилем та безоднею, повнотою та порожнечею. Алегорія, матір усіх догм, — це заміна печаті відбитком, дійсності — тінями, це брехня правди і правда брехні.
Eli plias Levi, Dogme de la haute magie,
Paris, Baillere, 1856, XXII, 22
Я приїхав до Бразилії через кохання до Ампаро, а залишився там через любов до цієї країни. Я так ніколи й не збагнув, чому ця правнучка голландців, які поселились у Ресіфе й змішалися з індіянами та суданськими неграми, з обличчям мешканки Ямайки та манерами парижанки, має іспанське ім'я. Я ніяк не міг дати собі ради з бразилійськими власними іменами. Перед ними безсилий будь-який ономастичний словник, і вони існують лише в Бразилії.
Ампаро казала мені, що в їхній півкулі вода, спливаючи у стік умивальника, вирує справа наліво, тоді як у нас зліва направо — або ж навпаки. Мені не вдалося перевірити, чи це правда. Не лише тому, що у нашій півкулі ніхто ніколи не дивиться, у який бік вирує вода, а й тому, що після ряду експериментів у Бразилії я усвідомив, що встановити це дуже важко. Вода спливає надто швидко, щоб можна було за нею простежити, і її напрямок, мабуть, залежить від сили та напрямку струменя, від форми умивальника чи ванни. А крім того, якщо це правда, що ж тоді відбувається на екваторі? Може, вода стікає прямо, не вируючи, або й взагалі не стікає?