У *** в ті часи квартирували тевтонські лицарі, не дуже обережні, бо партизани ще не давали про себе знати — це було наприкінці сорок третього й на початку сорок четвертого року. Один з наших перших подвигів полягав у тому, що ми проникли в казарму, тимчасом як кілька наших товаришів відвертали увагу вартового, здоровенного лонгобарда, який поїдав велетенського бутерброда з — так нам здавалося, і це наганяло на нас жах — ковбасою та варенням. Поки одна група наших улещувала німця, хвалячи його зброю, решта викрадала з казарми (в яку можна було проникнути ззаду, де між дошками була діра) палички вибухівки. Не думаю, що ми цю вибухівку потім якось використовували, але первісний задум полягав, за планами Мартінетті, у влаштуванні на полі вибухів, з піротехнічною метою, методами, які тепер виглядають дуже грубими і неефективними. Згодом, після німців, прийшли фашистські десантники з десятого підрозділу морської піхоти і побудували опорний пункт над рікою, якраз на роздоріжжі, куди о шостій вечора з провулка спускалися дівчата з пансіону Марії Помічниці. Потрібно було переконати морських піхотинців (їм було, мабуть, не більше вісімнадцяти) зв'язати у пучок кілька німецьких гранат з довгим руків'ям і, зірвавши запобіжники, підірвати їх у потоці саме в ту мить, коли надійдуть дівчата. Мартінетті добре знав, як це зробити, і вмів точно обрахувати час. Він пояснив усе морякам, і ефект був чудовий: стовп води піднявся над руслом потоку під громовий гуркіт саме у той мент, коли дівчата завертали за ріг. Вони з писком кинулися врозтіч, а ми з моряками кишки рвали зо сміху. Ті, хто вижив після Кольтано, пам'ятали, мабуть, ці славні події, які були не менш визначними, ніж спалення Моле.
Основною розвагою хлопчаків зі Стежини було колекціонування порожніх гільз та різноманітних залишків військового спорядження, що їх після восьмого вересня не бракувало, як-от: старі каски, патронташі, ранці, іноді невикористані патрони. Аби одержати добру кулю до колекції, робилося так: тримаючи гільзу в руці, треба було встромити набій у дірку від замка і вдарити по ньому; куля вилітала і займала місце у спеціальній колекції. З гільзи ми висипали порох (іноді там були тонкі стьожки бездимного пороху), який потім викладали зміястими стежками й підпалювали. Гільзи з непошкодженим капсулем цінувалися особливо і поповнювали Військо. Добрий колекціонер мав їх чимало, упорядкованих рядами за фактурою, кольором, формою та висотою. Там були цілі в'язки пішаків — гільзи від автомата та стена, тоді йшли тури й офіцери — гільзи від карабінів та рушниць виробництва дев'яносто першого року (гаранди ми побачили лише, коли прийшли американці) — і врешті окраса колекції, королі й королеви — кулеметні гільзи.
Ми займалися цими мирними іграми, аж поки одного вечора Мартінетті не сказав нам, що час наспів. Банді зі Струмка було надіслано послання з викликом на двобій, і вони прийняли його. Зустріч мала відбутися на нейтральній території, за залізничною станцією. Того вечора, о дев'ятій.
Було пізнє літнє пообіддя, що сповнювало знемогою, але водночас хвилювало. Кожен з нас готував собі найстрахітливіший арсенал, шукаючи дрючків, які зручно тримати в руці, наповнюючи патронташі та ранці каменями різної величини. Хтось майстрував собі нагайку з ременя від карабіна, страхітливу, якщо орудувати нею рішуче. Принаймні у ті вечірні години ми всі почували себе героями, а найбільше я. Це було хвилювання перед атакою, терпке, болісне, чудове — прощай, моя мила, як важко і як солодко бути воїном, ми вирушаємо, щоб принести в жертву свою юність, — так нас навчали у школі до восьмого вересня.
План Мартінетті був хитрий: ми перетнемо залізничний укіс далі на північ і захопимо їх зненацька ззаду, тоді перемога практично в наших руках. Потім рішуча атака і жодної пощади.
І ось у присмерках ми перетнули укіс, насилу долаючи настил, адже були навантажені камінням та кийками. Видершись на вершину укосу, ми побачили їх, вони розташувалися за станційними нужниками. Вони помітили нас відразу, бо дивились угору, визираючи нас саме з цього боку. Нам не лишилося нічого іншого, як зійти вниз, не даючи їм здивуватися з відкритості нашого маневру.
Хоч хильнути перед атакою ніхто нам не дав, ми, галасуючи, стрімголов кинулись униз. І все трапилось за сто метрів від станції. Там починалися перші будинки, які, хоч нечасті, створювали мережу провулків. І сталося так, що найсміливіша групка безстрашно кинулася вперед, тоді як я і — на моє щастя — ще кілька хлопчаків сповільнили крок і принишкли за рогами будинків, спостерігаючи битву здалеку.
Якби Мартінетті організував нас в авангард та ар'єргард, ми б виконали свій обов'язок, але він цього не зробив, і ми розділилися спонтанно. Відважні попереду, полохливі позаду. А ми з нашої схованки — я був ще далі від інших — спостерігали за сутичкою. Яка не відбулася.
Наблизившись одна до одної на відстань декількох метрів, дві групи стояли, сміливо чекаючи і шкірячи зуби, відтак ватажки виступили вперед на переговори. Це була чиста тобі Ялта, вони домовились про поділ зон впливу і право час від часу проходити чужою територією, як це було між християнами та мусульманами на Святій Землі. Лицарська солідарність переважила неминучість битви. Кожна сторона показала себе з гідного боку. За доброю згодою ватажки відступили кожен у свій бік. За доброю згодою протилежні сторони відступили, залишаючись у протистоянні. Відступили у протилежні боки.
Тепер я кажу собі, що я не пішов у наступ тому, що все це здавалось мені смішним. Але тоді я собі такого не казав. Я почував себе боягузом, та й годі.
Тепер, ще більш боягузливо, я кажу собі, що якби кинувся вперед з іншими, я б нічим не ризикував, і в наступні роки жив би достойніше. Я прогавив Нагоду в дванадцять років. Якщо під час першого разу в тебе відсутня ерекція, це означає імпотенцію на все життя.
За місяць, коли через випадкове порушення кордонів Стежина і Струмок зустрілися віч-на-віч на полі й почали летіти грудки землі, я — не знаю, чи то заспокоєний динамікою минулої сутички, чи бажаючи мучеництва — безстрашно вийшов у першу лінію. То була безкровна битва, єдиним пораненим був я. Грудка, яка, мабуть, усередині містила уламок каменя, поцілила мене в губу й розтяла її. Я втік, плачучи, додому, і моя мати мусила вибирати косметичним пінцетом землю зі тріщини, що утворилася з внутрішнього боку губи. У мене справді залишився невеличкий рубчик напроти правого нижнього різця, і коли я намацую його язиком, то відчуваю тремтіння і дрож.