Але це неможливо. Це неможливо, адже Лія довела мені, що є щось інше, і в мене є доказ цього, він зветься Джуліо і в цю мить бавиться на моріжку, смикаючи козу за хвіст. Це неможливо, бо ж Бельбо двічі сказав "ні".
* * *
Перше своє "ні" він сказав Абулафії, а також тому, хто спробує порушити його таємницю. "Знаєш пароль?" — так звучало запитання. І відповідь, ключ до знання був у слові "ні". У ньому певним чином криється істина, адже воно говорить не лише про те, що магічного слова немає, а й про те, що ми його не знаємо. Але той, хто наважиться це визнати, може про дещо дізнатися, як зміг дізнатися принаймні я.
Друге "ні" він сказав у суботу ввечері, відмовляючись від запропонованого йому порятунку. Він міг би вигадати якусь карту, вказати на одну з тих, які я йому показував, — однаково за допомогою Маятника, підвішеного в таким спосіб, ця зграя навіжених ніколи б не змогла визначити Пуп Світу, а навіть якби й визначила, то витратила б ще кілька десятиліть, щоб дотямити, що це ніякий не Пуп. Натомість "ні", він відмовився схилити голову, він волів померти.
І не перед несамовитою жадобою влади Бельбо відмовився схилити голову, він відмовився схилити її перед відсутністю сенсу. А це означає; він якось відчував: хоч би яке тендітне є наше буття, хоч би яким безконечним і безцільним здається наше допитування світу, існує щось таке, що має більше сенсу, ніж все інше.
Що саме відчув Бельбо — може, в саму вирішальну мить, що дозволило йому заперечити свій останній розпачливий файл і не віддати своєї долі в руки того, хто обіцяв йому якийсь там План? Що він таке зрозумів? Нарешті — що дозволило йому зробити ставку на власне життя, неначе все те, що він мав знати, він відкрив уже давно, не усвідомлюючи цього аж дотепер, і неначе супроти тої його єдиної, істинної, абсолютної таємниці все, що відбувалося в Консерваторії, було безнадійно безглуздим — таким безглуздим, що безглуздо було вперто чіплятись за життя?
Мені чогось бракувало, якоїсь ланки до цього ланцюга. Мені здавалося, ніби мені відомі всі вчинки Бельбо, вчинки його життя та смерті, за винятком якогось одного.
* * *
По прибутті, шукаючи паспорта, я знайшов у кишені ключ від цього будинку. Я взяв його минулого четверга разом із ключем від помешкання Бельбо. Я згадав той день, коли Бельбо показав нам стару шафу, що, як він твердив, містила повне зібрання його творів, тобто його юнацькі спроби. Можливо, Бельбо написав щось таке, чого не могло бути в Абулафії, і, можливо, це щось поховане в ***.
У моєму припущенні не було й краплі здорового глузду. Тим більше підстав — сказав я собі — вважати його вірним. У такому становищі.
Я забрав свою машину і приїхав сюди. .
* * *
Я не знайшов тут навіть старої родички сім'ї Канепа, доглядачки будинку, чи ким там вона була, що ми її бачили тоді. Можливо, за цей час вона теж померла. Тут немає нікого. Я пройшовся по кількох кімнатах, скрізь панував запах вогкості, я навіть подумав, чи не запалити в одній із спалень "панотця". Але у червні нагрівати ліжко нема сенсу, варто лише відчинити вікна, як найде тепле вечірнє повітря.
Відразу по заході сонця місяця не було. Як вночі у Парижі тієї суботи. Місяць зійшов дуже пізно, я побачив його лише тепер; ще менший, ніж у Парижі, він повільно підбивався над нижчими пагорбами, у долині між Брікко та ще одним жовтуватим, мабуть, вижатим пагорбом.
Я приїхав сюди десь близько шостої вечора, ще завидна. Харчів із собою я не привіз ніяких, але потім, блукаючи по будинку, знайшов у кухні ковбасу, підвішену до балки. Я повечеряв ковбасою та свіжою водою близько десятої. Тепер мене мучить спрага, я приніс до кабінету дядька Карло велику карафу з водою, до якої припадаю щодесять хвилин, після чого сходжу вниз, наповнюю її знову і все починається спочатку. Зараз, либонь, третя година. Але я погасив світло і майже не бачу циферблата на годиннику. Я поринув у роздуми, виглядаючи з вікна. На схилах пагорбів видніє щось — наче світлячки, а може, це зірки, що впали з неба. Зрідка проїжджає якась машина, спускається в долину, потім піднімається до маленьких поселень на вершинах пагорбів. Коли Бельбо був хлопцем, усього цього не було. Не було машин, не було цих доріг, уночі вікна були щільно затулені.
Відразу по приїзді я відчинив шафу з юнацькими творами Бельбо. Цілі гори паперу, від шкільних завдань початкової школи до цілих стосів віршів та прози юнацького віку. В юнацькому віці вірші писали всі, відтак справжні поети їх нищили, а погані публікували. Бельбо був занадто розчарований, щоб зберегти їх, і занадто вразливий, щоби знищити. І він поховав їх у шафі дядька Карло.
Я читав протягом кількох годин. А протягом наступних довгих годин, аж до цієї хвилини, розмірковував над останнім текстом, знайденим тоді, коли я вже майже втратив надію.
Не знаю, коли Бельбо міг його написати. Безконечні сторінки, де між рядками переплітаються різні почерки, тобто той самий почерк, але у різні періоди. Схоже на те, що він написав це дуже рано, у шістнадцять або сімнадцять років, відтак потому відклав його і повернувся до нього у двадцять років, а тоді знов у тридцять, а то й пізніше. Відтак він відмовився від писання — аж поки знову почав писати на Абулафії, але під той час не зважився відновити цих рядків, принизити їх електронікою.
Читаючи, я впізнавав добре відому мені історію, події в *** між 1943-м та 1945 роками: дядько Карло, партизани, місія, Чечилія, сурма. Мені був знайомий пролог і теми, якими був одержимий Бельбо у своїй ніжній, захмелілій, розчарованій і стражденній подобі. Література спогадів — він сам добре знав, що це остання схованка негідників.
Але я не літературний критик, я ще раз став Семом Спейдом, шукаючи останнього сліду.
Отже, я знайшов Ключовий Текст. Він становить, очевидно, останній розділ історії Бельбо в ***. Після нього не могло трапитись більше нічого.
119
Корону сурми запалили, і тоді я побачив, як розкрився отвір купола, пречудова вогняна стріла помчала вниз крізь трубу сурми і ввійшла у позбавлені життя тіла. Після цього отвір знову закрився і сурму забрали.