L'Union de Recouvrement des Cotisation de sécurité sociale et d'allocations familiales de la Patellerie , будинок 75, пом. 1. Брама нова, можливо, тут мешкають багаті, але відразу за нею — старі, обдерті двері, наче в якомусь будинку по вулиці Сінчеро Ренато: далі під номером 3 — недавно відновлена брама. Гіліки та пневматики навперемін. Володарі та їхні раби. А ось щось схоже на арку, забиту дошками. Поза всяким сумнівом, тут була окультистична книгарня, а тепер її вже нема. Виселився цілий квартал. Евакуація протягом одної ночі. Як Альє. Тепер Вони знають, що хтось знає, і починають ховатися в підпілля.
Я на розі вулиці Біраг. Бачу безконечну вервечку портиків, без жодної живої душі, я б волів, щоб було темно, але вулиця освітлена жовтим світлом ліхтарів. Якщо я закричу, ніхто мене не почує. Мовчазні, за замкненими наглухо вікнами, з яких не просмикується ані найменша смужка світла, ядуче посміхнулися б набивачі опудал у своїх жовтих хламидах.
А втім ні, між портиками та центральним парком запарковані автомобілі, і зрідка проминає якась тінь. Але це не робить вулицю привітнішою. Велика німецька вівчарка переходить мені дорогу. Чорний пес блукає сам уночі. А де ж Фауст? Може, вигулювати собаку він послав вірного Ваґнера?
Ваґнер. Ось думка, яка крутилась у мене в голові, не зринаючи на поверхню. Доктор Ваґнер, саме він мені потрібний. Він зможе сказати мені, що я марю, що я беру привиди за дійсність. Він зможе сказати, що все це неправда, що Бельбо живий і ніякого ТРЕСу нема. Яка полегкість, якщо я хворий.
Я майже бігом покидаю майдан. За мною їде машина. Ні, вона, напевно, шукає місце припаркуватися. Я зашпортуюсь об пластикові мішки зі сміттям. Машина паркується. Я їй не потрібен. Виходжу на вулицю Сент-Антуан. Шукаю таксі. Неначе почувши мої думки, таксі під'їжджає.
Я кажу водієві:
— Sept, avenue Elisée Reclus .
116
Je voudrais étre la tour, pendre a Tour Eiffel .
Biaise Cendrars
Я не знав, де це, і не важився запитати у таксиста, адже о такій порі таксі беруть, щоб дістатися до себе додому, інакше ти як мінімум убивця, з іншого боку, він незадоволено бурчав, що середмістя і досі кипить тими клятими студентами, скрізь море автобусів, нечувано, якби його воля, він поставив би їх усіх до муру, і що найкраще податися кружним шляхом. Він зробив коло практично навколо всього Парижа і нарешті залишив мене під будинком номер сім у якійсь відлюдній вуличці.
Тут не було жодного доктора Ватера. То, може, це під номером сімнадцять? Чи двадцять сім? Я зробив дві-три спроби, відтак прийшов до тями. Навіть якби я знайшов потрібну браму, хіба я справді намірявся витягнути доктора Ватера з ліжка о такій порі, щоб розповісти йому свою історію? Я опинився тут з тих самих причин, з яких мандрував від Порт-Сен-Мартена до майдану Вогю. Я тікав. А тепер я втік із місця, в яке я потрапив, тікаючи від Консерваторію. Мені був потрібен не психоаналітик, а гамівна сорочка. Або трохи сну. Або Лія. Щоб вона взяла мою голову і сильно пригасла її між грудьми та пахвою, заспокійливо шепочучи.
Я шукав доктора Ватера чи проспект Елізе Реюпо? Адже тепер я пригадав собі: на цю назву я натрапив, розкопуючи у книгах елементи для Плану, я знайшов її в якогось автора минулого століття, який написав книгу, не пам'ятаю вже яку, про Землю, підземелля й вулкани; під приводом академічних студій з географії він пхав носа у Підземний Світ. Один з Них. Я тікав від Них і завжди знаходив їх навколо себе. Поступово, протягом кількох століть, Вони окупували весь Париж. І решту світу.
Я мав повернутись до готелю. Чи пощастить мені впіймати ще одне таксі? Якщо я правильно зрозумів, я опинився у далекому передмісті. Я націлився іти в напрямку, звідки ясніше доходило розпорошене світло і де було видно відкрите небо. Сена?
І, дійшовши до рогу, я побачив її.
Ліворуч від мене. Я мав передбачити, що вона причаїлася десь неподалік, у цьому місті назви вулиць містять недвозначні натяки, вони завжди попереджують, тим гірше для мене, що я про це не подумав.
Вона була там — бридкий мінеральний павук, символ, знаряддя їхньої влади: я мав тікати геть, а натомість відчував, що мене притягує ця павутина, я водив головою знизу догори і навпаки, неспроможний охопити її єдиним поглядом, адже я практично був усередині неї, вона пронизувала мене тисячею своїх пругів, я відчував, як мене бомбардують, падаючи звідусіль, її залізні заслони, досить було їй ворухнутись — і вона могла б роздушити мене одною зі своїх металевих лап.
Ейфелева вежа. Я був у єдиній точці міста, де її не видно здалеку, де її профіль не височить приязно над океаном дахів, фривольний, наче на картині Дюфі. Вона громадилася вгорі, насуваючись прямо на мене. Я здогадувався, де її верхівка, але спершу обійшов її довкруги, потім ступив усередину її основи, затиснутий між одною її ногою та іншою, я бачив її кісточки, черево, геніталії, вгадував запаморочливі нутрощі, з'єднані через стравохід із шиєю політехнічної жирафи. Хоч уся в дірках, могла заслонити все світло навколо, і в міру мого просування вона з різних перспектив виставляла переді мною численні дупласті склепіння, що обрамляли отвори, звернені у пітьму.
Онде ліворуч від неї, ще низько над обрієм, у напрямку на північний схід зійшов серп місяця. Іноді вежа показувала його мені у рамці, неначе він — оптична ілюзія, відблиск одного з її вигнутих щитів, але досить мені було зрушити з місця, як щити змінювали форму, місяць зникав, заплутавшись між металевими ребрами, цей звір роздер його, перетравив, спровадив в інший вимір.
Тессеракт. Чотиривимірний куб. Аж ось крізь арку я побачив рухомий вогник, навіть два вогники, червоний і білий, вони блимали — ясна річ, то літак у пошуках Руассі, чи Орлі, чи ще там чогось. Але вмить — чи це я сам зрушив з місця, чи літак, чи вежа — вогники зникли за одним із ребер, я сподівався побачити їх в іншій рамці, але вони не з'явилися. Вежа мала сотню рухомих вікон, і через кожне виднів інший сегмент часо-простору. Її ребра не позначали евклідових складок, вони розбивали тканину космосу, трансформували катастрофи, гортали сторінки паралельних світів.