Загіпнотизовані його владністю, гіганти Авалону схопили Бельбо, який приголомшено стежив за сценою, і штовхнули його до П'єра. Той підвівся, зі спритністю жонглера одним махом поставив трон на стіл і відсунув стіл насеред хорів, відтак схопив на льоту линву Маятника і зупинив кулю, ступивши по інерції крок назад. Усе відбулося вмить: неначе виконуючи якийсь план, — може, під час недавнього замішання і справді дійшло до якогось порозуміння, — гіганти зійшли на цей подіум, висадили на трон Бельбо, і один з них двічі обкрутив навколо його шиї линву Маятника, тимчасом як другий тримав кулю, яку потім поклав на край стола.
До цієї шибениці поквапно підійшов Браманті, сяючи величчю у своїй шарлатовій рясі, і розпочав псалмодію:
— Exorcizo igitur te per Pentagrammaton, et in nomine Tetragrammaton, per Alfa et Omega qui sunt in spiritu Azoth. Saddai, Adonai, Jotchvah, Eieazereie! Michael, Gabriel, Raphael, Anael. Fluat Udor per spiritum Eloim! Maneat Terra per Adam Iot-Cavah! Per Samael Zebaoth et in nomine Eloim Gibor, veni Adramelech! Vade retro, Lilith!
* * *
Бельбо стояв, випроставшись, на троні з мотузкою на шиї. Гіганти більше не мусили тримати його. Досить йому було зробити найменший непевний порух, він упав би з цієї нестійкої конструкції і його задушив би зашморг.
— Дурні, — заволав Альє, — як ми тепер повернемо його на свою вісь? — Він думав про безпеку Маятника.
Браманті всміхнувся:
— Не турбуйтеся, графе. Це вам не змішування фарб. Це Маятник, його винайшли Вони. Він знатиме, як коливатися. Зрештою лише людська жертва може найефективніше спонукати Силу до дії.
Аж до цієї миті Бельбо тремтів. Тепер же я побачив, що він відпружився, не скажу, що його обличчя проясніло, але тепер він дивився на глядачів із цікавістю. Гадаю, в цю мить, після того як він став свідком суперечки між двома супротивниками, як побачив перед собою знівечені тіла медіумів і дервішів, які досі смикались і скиглили обабіч нього, та вбрання схвильованих достойників, у нього знову прокинувся його найнеповторніший дар — відчуття смішного.
У цей момент — я в цьому впевнений — він вирішив, що не дозволить більше себе залякувати. Можливо, через те, що він опинився на підвищенні, його охопило відчуття зверхності, і він, наче з просценіума, спостерігав, як метушилося в безтямній сутичці це збіговисько навіжених, а в глибині, майже при вході, втративши всякий інтерес до подій, почвари штовхали одна одну ліктем і хихотіли, як Аннібале Канталамесса та Піо Бо.
Він лише кинув тривожний погляд на тремтячу Лоренцу, яку знову тримали за рамена двоє гігантів. Лоренца прийшла до тями. Вона плакала.
Не знаю, чи Бельбо остерігався виявити перед нею свій страх, чи, може, вирішив, що це єдиний спосіб надати ваги своїй погорді, своїй вищості над цією зграєю, але він тримався прямо, з піднесеною головою, його сорочка була розстебнута на грудях, руки зв'язані за спиною, він набрав гордовитої постави, наче зроду не знав страху.
Миролюбність Бельбо заспокоїла Альє, який, зрештою, змирився з перервою в коливаннях Маятника. Все ще прагнучи вивідати таємницю, усвідомлюючи, що він на порозі мети пошуків цілого свого життя, чи багатьох життів, твердо надумавши повернути собі владу над своїми прибічниками, він знову звернувся до Якопо:
— Ну ж бо, Бельбо, схаменіться. Ви ж розумієте, що перебуваєте у становищі, м'яко кажучи, досить незручному. Облиште цю комедію.
Бельбо не відповів. Він дивився в інший бік, неначе з делікатності не хотів слухати чужу розмову, свідком якої ненароком став.
Альє наполягав, промовляючи заспокійливим тоном, наче до дитини:
— Я розумію ваше обурення і, даруйте, вашу стриманість. Видима річ, у вас викликає відразу думка про звірення такої інтимної і такої неприступної таємниці юрбі, яка тільки-но показала малоцивілізоване видовище. Однак ви можете розповісти цю таємницю лише мені, на вухо. Тепер я допоможу вам спуститися вниз, і ви скажете мені це слово, одне-однісіньке слово.
Бельбо сказав:
— Ви так вважаєте?
Тоді Альє змінив тон. Уперше в житті я побачив його в такій бундючній, сакраментальній, помпезній подобі. Він говорив так, ніби на ньому були такі самі єгипетські шати, що й на його колегах. Я відчув у його тоні фальш, здавалося, він пародіює тих, кого завжди щедро обдаровував своїм зверхнім, поблажливим співчуттям. Але водночас він промовляв, цілком перейнявшись цією своєю небаченою роллю. Здійснюючи якийсь задум, — адже це не могло бути інстинктивним порухом, — він вводив Бельбо в певного роду мелодраматичну сцену. Якщо він грав, то грав добре, бо Бельбо не відчув жодної каверзи і. слухав так, ніби нічого іншого від свого співрозмовника й не сподівався.
— Тепер ти заговориш, — сказав Альє, — заговориш і не залишишся поза цією великою грою. Якщо мовчатимеш, тобі кінець. Розповівши все, ти поділиш із нами перемогу. Адже істинно кажу тобі, цієї ночі ти, я і всі ми перебуваємо у Ході, ефірі пишноти, величі та слави, у Ході, яка вершить церемоніальну та ритуальну магію, у Ході — миті, що є брамою вічності. Про цю мить я снив протягом століть. Заговоривши, ти приєднаєшся до тих, що, діставши від тебе одкровення, єдині зможуть проголосити себе Володарями Світу. Покорись і возвеличишся. Ти заговориш, бо я тобі велю, заговориш, бо я тобі наказую, а мої слова efficiunt quod figurant!
* * *
На що Бельбо, тепер уже непереможний, мовив:
— Ma gavte la nata...
* * *
Альє, хоч і сподівався на відмову, зблід від образи.
— Що він сказав?— істерично запитав П'єр.
— Він не хоче говорити, — коротко відповів Альє. Він розвів руки в жесті, який означає, що він здається й покладається на них, і сказав Браманті: — Він ваш.
І П'єр заверещав у піднесенні:
— Assez, assez, te sacrifice humain, le sacrifice humain!
— Так, нехай він умре, ми все одно знайдемо відповідь, — із таким самим запалом закричала мадам Олькотт, яка знову з'явилась на сцені і кинулась до Бельбо.
Майже водночас заборсалась Лоренца. Вислизнувши з обіймів гігантів, вона стала біля підніжжя шибениці перед Бельбо з розпростертими руками, ніби бажаючи зупинити наступ, і крізь сльози закричала: