— Містичний Посланець Карнака, Містичний Посланець Баварії, Містичний Посланець Барбелогностиків, Містичний Посланець Камелота, Містичний Посланець Монсегюра, Містичний Посланець Таємного Імама... Найвищий Патріарх Томару, Найвищий Патріарх Кілвіннінгу, Найвищий Патріарх Сен-Мартен-де-Шан, Найвищий Патріарх Марієнбада, Найвищий Патріарх Невидимої Охорони, Найвищий Патріарх in partibus Фортеці Аламут...
Ясна річ, патріархом Невидимої Охорони був Салон, як завжди, з сірим обличчям, але замість домашнього халата на ньому красувалася жовта туніка з червоною облямівкою. За ним ішов П'єр, психопомп Eglise Luciferienne , який, однак, замість Золотого Руна мав на грудях кинджал у золочених піхвах. А Браманті вів далі:
— Найвищий Ієрогам Хімічних Зашлюбин, Найвищий Психопомп Родоставрійський, Найвищий Референдарій Arcani Arcanissimi , Найвищий Стеганограф Monas Ieroglifica , Найвищий Астральний З'єднувач Utrisque Cosmi , Найвищий Охоронець Гробу Розенкройца... Незбагненний Архонт Течій, Незбагненний Архонт Порожнистої Землі, Незбагненний Архонт Містичного Полюса, Незбагненний Архонт Лабіринтів, Незбагненний Архонт Маятника Маятників... — Браманті зробив паузу і, як мені здалося, неохоче вимовив останню формулу: — І Найнезбагненніший із Незбагненних Архонтів, Служитель Служителів, Найпокірніший Секретар Едіпа Єгипетського, Найнижчий Вістовий Володарів Світу і Воротар Агарттхи, Останній Кадилоносець Маятника Клод-Луї граф Сен-Жермен, князь Ракочі, граф Сен-Мартен і маркіз Альє, синьйор Сюрмону, маркіз Велдон, маркіз Монферрато, Аймар та Беймар, граф Солгикоф, шевальє Шенінг, граф Царогі!
Поки інші розташовувались у галереї, лицем до Маятника та до вірних у нефі, увійшов Альє в синьому двобортному костюмі у дрібну смужку, блідий, з напруженим обличчям. Він провадив за руку, наче супроводжуючи душу по стежині до Аїду, таку саму бліду і неначе приголомшену наркотиками, зодягнену лише в білу, напівпрозору туніку Лоренцу Пеллеґріні з розпущеним по плечах волоссям. Я бачив її профіль, коли вона проходила повз мою схованку, чиста і млосна, наче прерафаелітівська перелюбниця. Надто ефемерна, щоб іще раз викликати у мене жадання.
Альє підвів Лоренцу до жарівниці поруч зі статуєю Паскаля, пестливою рукою провів по її безпритомному обличчю і подав знак гігантам Авалону, що стали обабіч, підтримуючи її. Відтак він підійшов до стола і сів обличчям до вірних; мені було дуже добре видно, як він витягнув з камізельки свою табакерку і мовчки погладив її перед тим, як заговорити.
— Браття, лицарі. Ви всі тут, бо цими днями одержали повідомлення від Містичних Посланців, тож усім вам уже відома причина, задля якої ми зібралися. Ми мали зібратися вночі проти 23 червня 1945 року, може, декого з вас тоді ще не було на світі — я маю на увазі, в теперішній подобі. Ми зібралися тут, бо після шестисот років надзвичайно болісного, сліпого блукання ми знайшли того, хто знає. Звідкіля він знає, — а знає він більше, ніж знаємо ми, — залишається тривожною таємницею. Але сподіваюся, що серед нас він присутній, — ти неодмінно тут, авжеж, друже мій, адже одного разу вже виявилась твоя надмірна цікавість, — отож я сподіваюсь, що серед нас присутній той, хто може нам щось про це розповісти. Арденті!
Полковник Арденті — це був, безперечно, він, такий самий чорноволосий, хоча й постарілий — пробрався крізь натовп і ступив уперед, наче перед ним був трибунал, тримаючись на відстані від Маятника, який окреслював межі неприступного простору.
— Давненько ми з тобою не бачилися, брате, — усміхнувся Альє. — Я знав, що коли ця звістка пошириться, ти не зможеш стриматись. То що ж? Ти знаєш, що сказав підсудний. Він твердить, що дізнався про це від тебе. Отже, ти знав і мовчав.
— Графе, — сказав Арденті, — підсудний бреше. Для мене принизливо це казати, але честь над усе. Історія, яку я йому довірив, не має нічого спільного з історією, яку мені розповіли Містичні Посланці. Інтерпретація послання — авжеж, це правда, мені до рук потрапило одне послання, я не приховав цього від вас багато років тому в Мілані, — зовсім інша... Я б не зміг витлумачити його так, як витлумачив підсудний, ось чому того разу я шукав допомоги. І мушу сказати, я не зустрів підтримки, лише недовіру, виклик і погрози... — Можливо, він хотів сказати щось інше, але, пильно дивлячись на Альє, він дивився й на Маятник, який діяв на нього, наче чари. Немов загіпнотизований, він упав навколішки і сказав лише: — Прошу помилування, адже я не знаю.
— Ти помилуваний, бо знаєш, що не знаєш, — сказав Альє. — Іди. Отже, браття, підсудний знає чимало такого, чого не знає ніхто з нас. Він навіть знає, хто ми, і ми самі дізналися про це від нього. Належить поспішати, адже невдовзі почне світати. Ви залишитесь тут у медитації, а тим часом я ще раз усамітнюся з ним, щоб вирвати в нього одкровення.
— Е-е, ні, мсьє граф! — У напівколо вийшов П'єр, його зіниці були розширені. — Два дні ви розмовляли з ним, нічого нам не кажучи, і він нічого не бачив, нічого не сказав, нічого не чув, наче оті три мавпи. Що ж ви ще хочете запитати його цієї ночі? Ні, сюди, сюди його, хай постане перед усіма нами!
— Заспокойтесь, любий П'єре. Цього вечора я звелів привести сюди ту, кого вважаю найвитонченішим утіленням Софії, містичної сполучної ланки між світом помилки та Найвищою Огдоадою. Не питайте мене, як і чому, але за допомогою цієї посередниці він заговорить. Скажи їм, хто ти, Софіє?
І Лоренца, досі наче у напівсні, насилу вимовляючи слова, сказала:
— Я... повія і свята.
— Непогано, — засміявся П'єр. — Тут зібралися вершки втаємничених, а ми вдаємось до допомоги повії. Ні, давайте його зараз же сюди, хай постане перед Маятником!
— Не будьмо дітьми, — сказав Альє. — Дайте мені годину часу. Чому ви вважаєте, що тут, перед Маятником, він заговорить?
— Він заговорить, обертаючись у ніщо. Le sacrifice humain ! — гукнув П'єр у неф.
Неф гучно відповів:
— Le sacrifice humain!
Наперед вийшов Салон:
— Графе, це зовсім не дітвацтво, побратим має рацію. Ми ж не поліцаї...
— Не вам це казати, — іронічно зауважив Альє.