Вони добралися до машини, і Бельбо сказав, що пора, мабуть, повертатися в Мілан. Ні, сказала Лоренца, Альє може запізнюватися, і ми зустрінемо його на автостраді, а твою машину він знає, дивись, яка погідна днина, їдьмо бічними дорогами, це буде чудово, ми доїдемо до автостради дель Соле й повечеряємо десь біля Павії, на березі По.
Чому біля Павії, що означає "бічними дорогами", є лише одна можливість, поглянь на карту, ми повинні піднятись у гори за Ушіо, відтак перетнути всі Апенніни, зупинитись у Боббіо, звідти дорога веде до П'яченци, ти з глузду з'їхала, це гірше, ніж шлях Ганнібала на слонах. У тебе нема нахилу до пригод, сказала вона, подумай зрештою, скільки чудових ресторанчиків нам трапиться на тих пагорбах. Перед Ушіо є ресторан "Мануеліна", путівник Мішлін дає йому дванадцять зірок, там багатющий вибір рибних страв.
"Мануеліна" була повна, цілий хвіст клієнтів очікував своєї черги, лупаючи очима на столики, куди подавали каву. Лоренца сказала, байдуже, якщо ми піднімемось на кілька кілометрів, то знайдемо сотню набагато кращих місць. О пів на третю вони знайшли ресторан у якомусь злиденному селищі, що його, як висловився Бельбо, соромились позначати навіть на військових картах, і поїли там переварених макаронів із консервною м'ясною підливою. Бельбо запитав, що все це має означати, адже не випадково вона попросила завезти її саме туди, куди мав приїхати Альє, вона хотіла когось спровокувати, і він ніяк не второпає, кого з них двох, а вона поцікавилася в нього, чи він часом не параноїк.
За Ушіо вони спробували поїхати через перевал. Коли переїжджали через якесь сільце, що викликало в уяві картину недільного пообідня в Сицилії часів Бурбонів, на середину дороги вибіг великий чорний пес, здавалося, він ніколи не бачив автомобіля. Бельбо зачепив його переднім бампером, немовби не завдавши собаці великої шкоди, але, вийшовши з машини, вони помітили, що в бідолашної тварини весь живіт у крові і з нього виглядає щось дивне, рожеве, чи не нутрощі, собака скавулів і пускав слину. Збіглося кілька селян і утворилося народне віче. Бельбо питав, хто хазяїн пса, він хотів заплатити за шкоду, але хазяїна не знайшлося. Цей собака міг належати, мабуть, кожному десятому мешканцю цього забутого Богом селища, але ніхто уявлення не мав, звідкіля він узявся, хоча всі знали його на вигляд. Хтось сказав, що треба знайти сержанта карабінерів, аби той пристрелив його, та й квит.
Почали шукали сержанта, а тоді надійшла якась пані й назвалася захисницею тварин. У мене шестеро котів, — заявила вона. До чого тут коти, сказав Бельбо, це собака, він здихає, а я поспішаю. Собака чи кіт, однаково треба мати трохи серця, — не вгавала пані. Ніякого сержанта, треба знайти когось із Товариства охорони тварин або з лікарні в сусідньому селі, може, собаку пощастить урятувати.
Сонце немилосердно пекло Бельбо, Лоренцу, машину, собаку та юрбу і гадки не маючи сідати. Бельбо мав відчуття, ніби він у трусах вийшов на вулицю і ніяк не прокинеться, пані не відступала, сержанта годі було знайти, собака далі спливав кров'ю, важко дихаючи і жалібно квилячи. Як він скавучить, сказав Бельбо, а пані заторохтіла, авжеж, авжеж, що ж йому ще робити, він же мучиться, бідний песик, чи не могли ви їхати обережніше? Село переживало демографічний вибух, Бельбо, Лоренца і пес стали головним видовищем цієї сумної неділі. Підійшла якась дівчинка з морозивом і запитала, чи вони часом не ті люди з телебачення, які організовують конкурс "Міс Лігурійських Апеннін", Бельбо відповів, що якщо вона негайно не вшиється, він зробить із нею те саме, що й із собакою, дівчинка розрюмсалася. Прийшов дільничний лікар і сказав, що ця дівчинка — його донька, і Бельбо не знає, з ким має справу. Вони квапливо відрекомендувались один одному й обмінялися вибаченнями, причому виявилось, що лікар опублікував свій "Щоденник сільського лікаря" у знаменитому міланському видавництві "Мануціо". Бельбо піймався на гачок і сказав, що він magna pars цього видавництва, після чого лікар забажав, щоб він і Лоренца зупинились у нього на вечерю. Лоренца нервувалася і штовхала його ліктем під ребра, ну от, тепер ми опинимось на сторінках газет, диявольські коханці, нема щоб тримати язика за зубами!
Сонце ще стояло високо, а дзвони дзвонили на вечірню (ми в Далекій Туле, коментував Бельбо крізь зуби, сонце стоїть тут півроку, від півночі до півночі, а в мене закінчились сигарети), собака не переставав страждати, і ніхто більше не звертав на нього уваги, Лоренца скаржилася на напад астми, в Бельбо майже не лишалося сумнівів, що Всесвіт був помилкою Деміурга. Врешті він здогадався проголосити, що вони машиною поїдуть по допомогу до найближчого містечка. Звіролюбна пані погодилась, хай їдуть і мерщій повертаються, вона довіряла добродієві з видавництва, що публікує поезію, вона сама в захваті від Маріно Моретті.
Від'їхавши, Бельбо цинічно проминув найближче містечко, Лоренца проклинала всіх тварин, якими Господь зневажив землю від першого до п'ятого дня включно, Бельбо погодився з нею, але пішов далі й піддав критиці діло шостого дня також, а може, й відпочинок сьомого, вважаючи цю неділю найзлощаснішою у своєму житті.
* * *
Вони почали переїзд через Апенніни, і хоча на картах перевал виглядав легким, витратили на нього чимало годин, проскочили повз Боббіо і надвечір прибули до П'яченци. Бельбо був стомлений, він хотів побути з Лоренцою принаймні під час вечері і замовив подвійний номер у єдиному готелі поблизу вокзалу, де були вільні місця. Коли вони зійшли нагору, Лоренца заявила, що в такому місці вона не спатиме. Бельбо відповів, що вони знайдуть щось інше, нехай лише вона дасть йому часу спуститися до бару й випити мартіні. Він знайшов там лише коньяк вітчизняного виробництва, а коли повернувся до номера, Лоренци вже не було. Він пішов до рецепції розпитати про неї і знайшов записку: "Коханий, я виявила чудовий потяг до Мілана. Я від'їжджаю. Побачимося на тому тижні".
Бельбо побіг на вокзал, колія була вже порожня. Наче у вестерні.
Бельбо заночував у П'яченці. Він шукав якогось детективного роману, але навіть на вокзалі кіоск був зачинений. У готелі він знайшов лише часопис туристичного клубу.