Маятник Фуко

Сторінка 16 з 191

Умберто Еко

FILENAME: ТРИ ЖІНКИ У МОЄМУ СЕРЦІ...

Це так: toutes les femmes que j'ai rencontrèes se dressent aux horizons — avec les gestes pitieux et les règards tristes des sèmaphores sous la pluie...

Високо ж ти цілишся, Бельбо. Перше кохання, Пречиста Діва. Мама співає, тримаючи мене на колінах, немов хоче заколисати, хоч я вже більше не потребую колискової, але я просив, щоб вона співала, бо люблю її голос і лавандовий запах її грудей: "О царице Небес — така чиста і така прекрасна — слава тобі, о дочко, царице, служителько — слава тобі, матір нашого Спасителя".

Цілком природно: перша жінка мого життя не була моєю — як, зрештою, й будь-чиєю. Я відразу закохався в єдину жінку, здатну обійтися без мене.

Потім Марілена (Марилена? Мері Ліна?). Ліричний опис сутінків, золоте волосся, великий блакитний бант, я стою із задертим носом перед лавкою, а вона ступає, не втрачаючи рівноваги, по краю опертя, руки широко розставлені, щоб не схибнутися (яке захопливе серцебиття), спідничка, що легко пурхає навколо її рожевих стегон. У вишині, недосяжна для мене.

Замальовка: того самого вечора мама посипає борним тальком рожеве тільце моєї сестри, я запитую, коли нарешті у неї з'явиться пісюнчик, а мама відкриває мені таємницю, що у дівчаток пісюнчик не з'являється, вони залишаються без нього. І тут я раптом знову бачу Мері Ліну, білизну трусиків, що визирають з-під розмаяної блакитної спіднички, і розумію, що вона білява і гордовита і недосяжна, бо інша. Жодні стосунки неможливі, вона належить до іншої раси.

Третя жінка відразу запалась у безодню. Вона тільки-но померла уві сні, бліда Офелія поміж квітами у своїй дівочій труні, а тим часом священик читає їй заупокійні молитви, і тут вона раптом підводиться на катафалку, насуплена, бліда, мстиво підносить пальця догори і потойбічним голосом промовляє: "Отче, не моліться за мене. Цієї ночі перед сном у мене з'явилась нечиста думка, єдина у моєму житті, і тепер я проклята навіки". Треба знайти книжку для першого причастя. Там була така ілюстрація чи я сам усе вигадав? Звичайно, вона померла, думаючи про мене, нечистою думкою був я, адже я бажав Мері Ліну, недоторканну, бо вона іншої породи й іншого призначення. Я винен у її проклятті, я винен у проклятті будь-кого, хто проклятий; цілком справедливо, що ці три жінки не були моїми: це покара за те, що я їх хотів.

Я втрачаю першу, бо вона у раю, другу — бо вона тужить у чистилищі, бо у неї ніколи не виросте прутень, а третю — бо вона у пеклі. З богословського погляду досконало. Все це вже було написано.

Але є ще історія Чечілії, а Чечілія була цілком земна. Я думав про неї перед сном: я уявляв собі — ось я піднімаюсь на пагорб, щоб піти по молоко на ферму, а партизани з пагорба навпроти стріляють у вартівню, я біжу рятувати її, визволяючи від ватаг чорних розбійників, що переслідують її, погрожуючи автоматами... Білявіша за Мері Ліну, тривожніша за дівчину в труні, чистіша й стриманіша за Богоматір. Чечілія жива і приступна, варто було зробити один крок — і я міг навіть поговорити з нею, я був певний, що вона може покохати когось моєї породи, і вона таки кохала одного, його звали Папі, у нього було біляве наїжене волосся на невеликому черепі, він був на рік старший за мене і мав саксофон. А в мене не було навіть сурми. Я ніколи не бачив їх разом, але в недільній школі всі перешіптувалися, штурхаючи один одного ліктем і хихочучи, про те, що вони займаються коханням. Вони, звичайно, брехали, ці малі селюки були любострасні, як козли. Вони натякали, що вона (вона, Марилена Чечілія, цариця і служителька) була настільки доступною, що хтось того доступу таки домігся. У кожному разі — це вже четвертий — я опинявся поза грою.

Можна написати роман про таку історію? Може, я повинен написати про жінок, яких цураюся, бо вони можуть бути моїми. Або могли бути. Моїми. А може, це та сама історія.

У всякому разі, якщо ти навіть не знаєш, про яку історію йдеться, краще редагувати книги з філософії.

9

У правій руці вона стискала позолочену сурму.

Johann Valentin Andreae,

Die Chymische Hochzeit des Christian Rosencreutz,

Strassburg, Zetzner, 1616, 1

У цьому файлі я натрапив на згадку про сурму. Позавчора у перископі я ще не знав, наскільки це важливо. Вона згадувалась лише раз, та й то дуже невиразно і мимохідь.

Протягом довгих пообідніх годин у видавництві "Ґарамонд" Бельбо, коли йому набридав рукопис, іноді підводив очі від паперів і, намагаючись розважити і мене, заклопотаного за столом напроти упорядковуванням за сторінками старих ґравюр з Усесвітньої виставки, віддавався спогадам — заздалегідь приготувавшись відразу опустити завісу, тільки-но у нього з'явиться підозра, що я сприймаю його надто серйозно. Він згадував власне минуле, але лише як приклад, щоб засудити якусь життєву марноту.

— Я питаю себе, чим усе це закінчиться, — сказав він одного дня.

— Ви маєте на увазі присмерк Заходу?

— Він поринає у присмерк? Зрештою це його ремесло, чи не так? Ні, я маю на увазі тих людей, що пишуть. Третій рукопис за тиждень — один про візантійське право, другий про Finis Austriae, а третій про сонети Баффо. Речі досить різноманітні, вам не здається?

— Ваша правда.

— Гаразд, а що ви скажете на те, що у всіх раніше чи пізніше з'являються Жадання і Предмет любові? Це така мода. Я ще розумію Баффо, але візантійське право...

— А ви ці рукописи викиньте у кошик.

— Та ні, ці замовлення вже повністю фінансовані Національною радою досліджень, і вони зрештою не з найгірших. Щонайбільше викличу цих трьох і запитаю, чи не можна опустити деякі рядки. Інакше вони виставлять себе на посміховисько.

— А що може бути предметом любові у візантійському праві?

— Ну, завжди знайдеться спосіб його туди встромити. Звичайно, якщо у візантійському праві й був якийсь предмет любові, то зовсім не той, про який говорить цей автор. Він ніколи не буває тим.

— Тим — чим?

— Тим, чим ти вважаєш. Одного разу — мені, мабуть, було п'ять чи шість років — мені наснилося, що я маю сурму. Позолочену. Знаєте, один з тих снів, у яких відчуваєш, як мед тече тобі по жилах, щось на кшталт нічної полюції ще перед дозріванням. Гадаю, я ніколи не був такий щасливий, як у тому сні. Більше ніколи. Звичайно, прокинувшись, я усвідомив, що сурми нема, і почав гірко плакати. Я плакав цілий день. Довоєнний світ — це було десь у тридцять восьмому році — був нужденний. Сьогодні, якби у мене був син і якби я бачив його у такому розпачі, я б сказав йому: ходімо, я куплю тобі сурму — йшлося про іграшку, вона б не коштувала багато. Але моїм батькам це навіть не спало на думку. Витрачання грошей було тоді справою серйозною. Не менш серйозною справою було навчати дітей, що вони не можуть мати всього, чого хочуть. Я не люблю супу з капустою, вередував я — і це була правда, їй-богу, капуста в супі викликала у мене огиду. Але мені ніколи не казали — гаразд, сьогодні супу не їстимеш, з'їси лише другу страву (ми були не такі вже й бідні, у нас була перша страва, друга, і фрукти). Нічого подібного, треба було їсти те, що було на столі. Хіба що, як компроміс, бабуся бралася виймати капусту з моєї тарілки, потрохи, ниточка за ниточкою, черв'ячок за черв'ячком, і я мусив їсти очищений таким чином суп, ще огидніший, ніж раніше, і навіть цієї поступки мій батько не схвалював.