* * *
Вигадувати, навіжено вигадувати, незважаючи на доладність, аж поки стане неможливим будь-який підсумок. Проста гра в естафету між символами — одне говорить одне, друге — інше, без жодного упину. Розкласти світ на сарабанду ланцюга анаграм. А відтак повірити у Невимовне. Чи не це є істинним тлумаченням Тори? Істина — це анаграма анаграми. Anagrams = ars magna .
* * *
Ось що відбулось у ті дні — Бельбо вирішив сприйняти всерйоз Всесвіт дияволістів не через надмір віри, а через її нестачу.
Принижений своєю нездатністю творити (протягом усього життя він посилався на незаспокоєні бажання та на ніколи не написані сторінки, одні були метафорами інших і навпаки, а все разом перебувало під знаком його гаданого, невидимого боягузтва), тепер він усвідомлював, що, будуючи План, він таки творив. Він починав закохуватись у свого Голема, який став для нього підставою для розради. Життя — його життя і життя людства — як мистецтво, а при бракові мистецтва — мистецтво як брехня. Le monde est fait pour aboutir a un livre (faux) . Але зараз y цю фальшиву книгу він намагався повірити, він сам писав її — якби змова існувала, він перестав би бути боягузом, переможеним і лінивим.
Звідси й випливає те, що сталося згодом: він використав План — знаючи, що той несправжній, щоб побити суперника, якого він вважав реальним. А коли помітив, що План огортає його, неначе він і справді існує, неначе він, Бельбо, зроблений з того самого тіста, що й його План, він поїхав до Парижа, немов назустріч одкровенню, визволенню.
Перебуваючи протягом довгих років у полоні щоденних докорів сумління з приводу того, що він живе лише у товаристві привидів своїх власних думок, Бельбо знайшов розраду в підгляданні за привидами, які набували об'єктивного існування і були відомі також іншому, нехай навіть Ворогові. Він поїхав кинутися у пащу левові? Звичайно, адже цей лев набирав форми, він був реальнішим за Конопляного Джіма, за Чечилію, а може, навіть за саму Лоренцу Пеллеґріні.
Бельбо, хворий на численні нездійснені зустрічі, відчував, що ця зустріч буде справжньою. І вона справді стала настільки справжньою, що він не міг навіть утекти з поля бою через боягузтво, адже його приперли до стіни. Страх змусив його бути відважним. Вигадуючи, він створив основу дійсності.
106
Список №5 — шість майок, шість пар трусів і шість носовиків — завжди інтригував учених, головним чином через цілковитий брак шкарпеток.
Woody Allen. Getting even, New York, Random House, 1966,
The Metterling List, p. 8
Саме тими днями, не більше як місяць тому, Лія вирішила, що мені не зашкодить місяць відпустки. "У тебе стомлений вигляд", — зауважила вона. Можливо, мене виснажив План. З іншого боку, дитина, як казали дідусь із бабусею, потребувала чистого повітря. Наші друзі відступили нам свій будиночок у горах.
Ми виїхали не відразу. Треба було залагодити кілька справ у Мілані, а потім Лія сказала, що нема кращого відпочинку, ніж відпустка в місті, коли відомо, що невдовзі ти з нього поїдеш.
У ті дні я вперше заговорив з Лією про План. Раніше вона була надто заклопотана дитиною: вона чула про те, що ми з Бельбо та Діоталлеві вирішуємо щось на кшталт головоломки, розв'язання якої забирало нам цілі дні та ночі, але більше я їй нічого не казав, відколи вона прочитала мені проповідь про психоз подібностей. Можливо, мені було соромно.
Тими днями я змалював їй цілий план, завершений у своїх найдрібніших деталях. Вона знала про хворобу Діоталлеві, я почував себе винуватим, ніби зробив щось, чого не повинен був робити, і намагався подати їй План таким, як він був, тобто лише як віддзеркалення нашої бравури.
І Лія мені сказала:
— Піме, твоя історія мені не подобається.
— Хіба вона не ефектна?
— Сирени теж ефектні. Послухай: що ти знаєш про своє підсвідоме?
— Нічого, не знаю навіть, чи воно у мене є.
— Бачиш. Тепер уяви собі, що один віденський бонвіван лише для власного задоволення, щоб розвеселити своїх друзів, вигадав усю цю історію з Ego та Едіповим комплексом, придумав сни, які йому ніколи не снилися, і маленького Ганса, якого він ніколи у вічі не бачив... І що ж потім? Потім виявилося, що мільйони людей готові справді всерйоз стати невротиками. А тисячі інших готові це використати.
— Ліє, ти параноїчка.
— Я? Скоріше ти!
— Можливо, ми параноїки, але ти повинна визнати принаймні одне: ми виходили з тексту Інгольфа. Уяви, що у тебе в руках опинилося послання тамплієрів, і ти прагнеш розшифрувати його. Хоч ти й глузуєш над розшифровувачами послань, але ж послання таки існує!
— Однак ти знаєш тільки те, що сказав той Арденті, який, судячи з твоїх розповідей, був дипломований дурисвіт. Зрештою, мені б дуже хотілося поглянути на це послання.
Не було нічого легшого, я мав його серед своїх паперів.
Лія взяла аркуш, оглянула його з обох боків, зморщила носа, відвела з очей чубчик, щоб краще розглянути першу, зашифровану частину. Потім спитала:
— Це все?
— Тобі мало?
— Навіть забагато. Дай мені два дні на роздуми.
Якщо Лія просить два дні на роздуми, значить вона хоче показати мені, що я дурень. Я завжди звинувачую її в цьому, а вона відповідає:
— Коли я розумію, що ти дурень, я впевнююсь, що справді тебе кохаю. Адже кохаю тебе, навіть якщо ти дурень. Тебе це не заспокоює?
Протягом двох днів ми не торкалися цієї теми, зрештою, її майже не бувало вдома. Увечері я бачив, як вона вмощувалась у кутку і робила нотатки, відриваючи один аркушик за одним.
Ми приїхали в гори, малюк цілий день грався на моріжку, Лія приготувала вечерю і звеліла мені поїсти, адже я худий як тріска. Після вечері вона попрохала приготувати подвійне віскі з добрячою порцією льоду і дещицею содової, запалила сигарету, як це вона робила лише в особливо важливі хвилини, звеліла мені сісти і взялася пояснювати.
— Будь уважний, Піме, зараз я покажу тобі, що найпростіше пояснення завжди найправдивіше. Той ваш полковник сказав вам, що Інгольф знайшов у Провені якесь послання, я не ставлю цього під сумнів. Він, мабуть, справді спустився у підземелля і справді знайшов там скриньку з цим текстом, — вона вдарила пальцем по рядках, написаних французькою мовою. — Ніщо не свідчить, що він знайшов скриньку, інкрустовану діамантами. Полковник розповів вам усього-на-всього, що, згідно з нотатками Інгольфа, було продано якусь скриньку: чому б ні, то була старовинна річ, ясно, він одержав за неї якусь копійчину, але ніщо не свідчить, що на ці гроші він жив усе життя. Можливо, він отримав якийсь спадок по своєму батькові.