Ах, безсило волаю я і, як кажуть оповідачі, з моїх спотворених вуст злітає одне слово, один стогін, один крик надії: Спокута!
Але спокута чого, друзяко Рокамболь, ти добре знав, що не повинен був лізти в головні герої! Тебе було покарано, і твоїми ж таки методами. Ти кпив собі з писарів ілюзії, а тепер — бач — сам пишеш, вважаючи машину за своє алібі. Ти ошукуєш себе, твердячи, що ти лише глядач, бо можеш прочитати слова на екрані, начебто вони належать комусь іншому, але ти потрапив у пастку, і тепер намагаєшся залишити сліди на піску. Ти насмілився змінити текст усесвітнього роману, а всесвітній роман втягнув тебе у свої перипетії і душить у своїй фабулі, яку вигадав зовсім не ти.
Краще б уже ти залишався на своїх островах, Конопляний Джіме, а вона вважала тебе за мертвого.
98
Націонал-соціалістська партія не толерувала таємних товариств, адже сама була таємним товариством, зі своїм великим магістром, зі своєю расистською гнозою, зі своїми обрядами та втаємниченнями.
René Alleau. Les sources occultes du nazisme,
Paris, Grasset, 1969, p. 214
Гадаю, саме в той період Альє вислизнув з-під нашого контролю. Бельбо висловився саме так, кажучи це надмірно байдужим тоном. Я знову приписав це його ревнощам. Охоплений мовчазною манією з приводу влади Альє над Лоренцою, він вголос іронізував із впливу, який здобував Альє над Ґарамондом.
Можливо, це була також наша вина. Альє почав спокушати Ґарамонда майже рік тому, з часів алхімічного свята у П'ємонті. Ґарамонд довірив йому картотеку АВК, щоб він вибрав нових жертв для збагачення каталогу "Розкритої Ізіди", він радився з ним уже щодо кожного рішення і, безперечно, надсилав йому щомісячний чек. Ґудрун, яка періодично здійснювала розвідку в глибині коридору, за скляними дверима, що вели до стерильного царства видавництва "Мануціо", іноді говорила нам стурбованим тоном, що Альє практично отаборився в кабінеті пані Грації, диктує їй листи, приводить у кабінет Ґарамонда нових відвідувачів, словом — і тут злість віднімала в Ґудрун ще більше голосних — поводиться, наче у себе вдома. Справді, ми повинні були запитати себе, навіщо Альє проводив довгі години над адресним списком "Мануціо". У нього було досить часу, щоб визначити, котрих з АВК можна було переконати стати новими авторами "Розкритої Ізіди". І все ж він не переставав писати, зав'язувати контакти, скликати зібрання. Але ми, по суті, сприяли його автономії.
Таке становище цілком влаштовувало Бельбо. Більше Альє на вулиці Маркезе Ґвальді означало менше Альє на вулиці Сінчеро Ренато, а отже, менше можливості, що деякі несподівані візити Лоренци Пеллеґріні — побачивши яку, він сяяв усе патетичніше, вже без жодної спроби приховати своє хвилювання — будуть зіпсовані несподіваним приходом "Симона".
Це становище влаштовувало й мене, адже я втратив інтерес до "Розкритої Ізіди" і дедалі більше поринав у роботу над своєю історією магії. Я думав, що дізнався від дияволістів усе, що міг, і залишив Альє турботу про контакти (та контракти) з новими авторами.
Таке становище влаштовувало й Діоталлеві, в тому розумінні, що світ обходив його все менше й менше. Розмірковуючи над цим зараз, я усвідомлюю, що він не переставав надзвичайно швидко худнути, іноді я заставав його у кабінеті, схиленого над рукописом, його погляд був спрямований у порожнечу, ручка випадала з рук. Він не спав, він був виснажений.
Але була ще інша причина, чому нас влаштовувало те, що Альє дедалі рідше з'являвся у нас, і то лише, щоб віддати забраковані ним рукописи і зникнути у глибині коридору. Насправді ми не хотіли, щоб він слухав наші розмови. Якби нас запитали чому, ми сказали б — від сорому або з делікатності, адже ми пародіювали метафізику, в яку він у певному сенсі вірив. На ділі ми йому не довіряли, нас поступово охопила природна осторога тих, хто усвідомлює, що володіє якоюсь таємницею, і ми легенько відштовхували Альє в темну масу профанів, а самі поступово, все менше посміхаючись, заглиблювались у пізнання того, що ми вигадали. З іншого боку, як сказав Діоталлеві у хвилину доброго гумору, тепер, коли в нас був справжній СенЖермен, ми не знали, що робити з Сен-Жерменом гаданим.
Здавалося, Альє не ображається на цю нашу стриманість. Він вітався з нами дуже вишукано і зникав. З вишуканістю, в якій відчувалася певна зверхність.
Одного понеділкового ранку я прийшов до офісу пізно, і нетерплячий Бельбо запросив мене до себе, покликавши також Діоталлеві.
— Велика новина, — сказав він. Він збирався почати говорити, коли прийшла Лоренца. Бельбо розривався між радощами від цього візиту і нетерплячкою розповісти нам про свої відкриття. Відразу по тому ми почули стукіт у двері і показався Альє:
— Не хочу вам перешкоджати, прошу вас, не турбуйтесь. Я не насмілюся стати на заваді шановному зібранню. Я лише хочу сказати нашій любій Лоренці, що я у пана Ґарамонда. І сподіваюся, що можу насмілитись запросити її на чарку шеррі опівдні, у моєму офісі.
У його офісі. Цього разу Бельбо втратив контроль над собою. Принаймні на скільки міг його втратити. Він зачекав, поки Альє вийде, і процідив крізь зуби: "Ма gavte lа nata".
Лоренца, яка і далі весело робила спільницькі жести, поспитала його, що це означає.
— Це по-туринському. Означає — вийми корок або, якщо твоя ласка, чи не зволите ви вийняти корок. При наявності зверхньої й гордовитої особи припускається, що дана особа надута відсутністю своєї ж таки скромності, і відповідно припускається, що цього роду гіпертрофоване самопишання утримує організм у роздутому стані лише завдяки встромленому у сфінктер коркові, який стоїть на заваді тому, щоб уся ця аеростатична пишнота розійшлася, і внаслідок цього, пропонуючи даній особі вийняти вищезгадану затичку, її прирікається на незворотне здування, нерідко супроводжуване гострим свистом і зменшенням розмірів залишкової зовнішньої оболонки до блідого образу і безкровного привиду колишньої величі.
— Я не знала, що ти такий вульгарний.
— Тепер ти це знаєш.
Лоренца вийшла, вдаючи роздратування. Я знав, що від цього Бельбо мучився ще дужче: справжній гнів його б заспокоїв, а вдаване роздратування примушувало його думати, ніби в Лоренци навіть вияви пристрасті мали театральний характер.