— Саторе Арепо, — питаю я глузливо, — чи знаєш ти остаточну відповідь, яка таїться за Найвищою Анаграмою?
— Ні, графе, — необачно відповідає він, — сподіваюся почути її з твоїх вуст.
Пекельний регіт зривається з моїх блідих вуст і луною відбивається від стародавніх склепінь.
— Дурень! Лише істинному втаємниченому відомо, що він її не знає!
— Авжеж, хазяїне, — тупо відповідає експедитор-інвалід, — як вам завгодно. Я готовий.
Ми перебуваємо в обдертій халупі на Кліньянкурі. Цього вечора я повинен покарати найперше тебе, тебе, яка втаємничила мене у благородне мистецтво злочину. Помститися тобі, бо ти вдаєш, ніби кохаєш мене, а ще гірше, ніби віриш у це, і помститися тим безіменним ворогам, з якими ти проведеш найближчий вікенд. Лючано, настирливий свідок моїх принижень, допоможе мені своєю єдиною рукою, а потім помре й він.
Халупа з лядою у долівці, за якою таїться щось на кшталт вирви, резервуару, підземної кишки, що її спрадавна використовували для переховування контрабандного товару, вона непокоїть своєю вологістю, адже межує з коридорами паризьких стоків, лабіринтом злочину. Старовинні стіни пітніють невимовними міазмами, так що досить за допомогою Лючано, надзвичайно вірного у злі, зробити діру в стіні — й вода вдереться струменями, затопить пивницю, розвалить уже хисткі мури, зрівняє вирву з рештою стоків, і ось уже плавають дохлі пацюки, а чорнувата поверхня, що видніє з верхнього отвору, стає передсінком нічної ніщоти: за нею — далека далечінь, Сена, потім море...
З ляди звисає невелика драбина, прикріплена до верхнього краю, й на ній над самою водою влаштовується Лючано з ножем: одною рукою він мертво тримається за перший щабель, другою стискає кинджал, третя ж готова схопити жертву. "Тепер чекай у тиші, — кажу я йому, — і все побачиш".
Я переконав тебе спекатися всіх чоловіків зі шрамом — ходи зі мною, будь моя назавжди, позбудьмось отих недоречних постатей, я ж добре знаю, що ти їх не кохаєш, ти сама мені це сказала, зостаньмось лише ти та я — і підземні течії.
Ось ти увійшла, гордовита, мов весталка, хрипуча і заклякла, мов мегера, — гай-гай, пекельне видіння стрясає моїми столітніми боками і стискає мої груди кліщами жадання, о прегарна мулатко, начиння моєї згуби. Покарлюченими руками я роздираю на собі сорочку з тонкого батисту, що огортає мої груди, і нігтями роблю на них криваві борозни, а .тим часом лютий жар палить мої губи, холодні, наче руки змії. Глухий рев виривається з найчорніших печер моєї душі і вихоплюється з-за частоколу моїх звірячих зубів — я, кентавр, вивержений з тартару — і майже не чути лету саламандри, я-бо стримую свій крик і наближаюсь до тебе з жорстокою посмішкою.
— Моя люба, моя Софіє, — промовляю я до тебе з котячою грацією, як може промовляти лише таємний шеф Охранки. — Прийди, я ждав тебе, причаїмось із тобою в пітьмі й будем дожидати, — а ти хрипко і в'язко смієшся, передчуваючи якийсь спадок або здобич, якийсь рукопис "Протоколів", що його можна буде продати цареві... Як вправно ти приховуєш за цим янгольським обличчям свою демонічну натуру, соромливо охоплену андрогінними джинсами, майже прозорою майкою, яка прикриває ганебну лілію, витаврувану на твоєму білому тілі лільським катом!
* * *
Прибув перший дурень, зваблений мною у пастку. Я ледь угадую риси його обличчя під опанчею, яка огортає його, але він показує мені знак тамплієрів із Про вена. Це — Совпс, убійник, найнятий групою з Томара.
— Графе, — каже мені він, — час наспів. Занадто багато років ми блукали, розкидані по світі. Ви володієте кінцевим уривком послання, а я — тим, що з'явився на початку Великої Гри. Але це зовсім інша історія. Об'єднаймо наші сили, а інші...
Я завершую його фразу:
— А інші нехай ідуть до дідька. Гайда, брате, в центрі кімнати стоїть скриня, а в скрині — те, чого ти шукаєш століттями. Не бійся сутінків, вони не шкодять, а допомагають нам.
Цей телепень ступає крок за кроком, майже навпомацки. Глухий звук — шубовсть. Він падає в отвір, над самою водою Лючано хапає його, бринить лезо, швидкий рух ножем по горлу, булькотіння крові зливається з шумуванням хтонічної рідини.
* * *
Стук у двері.
— Це ти, Дізраелі?
— Авжеж, — відказує мені незнайомець, у якому мої читачі, либонь, упізнали великого магістра англійської групи, що вже зійшов на вершину влади, залишившись таким самим ненатлим. Він каже:
— My Lord, it is useless to deny, because it is impossible to conceal, that a great part of Europe is covered with a network of these secret societies, just as the superficies of the earth is now being covered with railroads...
— Ти вже казав це у палаті громад 14 липня 1856 року, від мене нічого не приховаєш. Давай по суті.
Юдей-беконівець лається крізь зуби і продовжує:
— їх забагато. Тридцять шість невидимих стали триста шістдесятьма. Помнож на два, буде сімсот двадцять. Відніми сто двадцять років, по виповненні яких відчиняться двері, матимеш шістсот, як при наступі під Балаклавою.
Сам чорт, а не людина, таємна наука чисел не має перед ним таємниць.
— То й що?
— Ми маємо золото, а ти — карту. Об'єднаймось і будемо непереможні.
Ритуальним жестом я показую на примарну скриню, і йому, засліпленому жадобою, здалося, ніби він справді розгледів її в затінку. Він рушає, падає.
Я чую зловісний зблиск леза Лючано, попри темряву бачу хрипіння — ним спалахнула німотна англійцева зіниця. Справедливість тріумфує.
* * *
Я очікую третього, людину французьких розенкройцерів, Монфокона де Віллара, готового зрадити, як мені вже було відомо, таємниці своєї секти.
— Я — граф Габаліс, — представляється він, брехливо і дурнувато.
Вистачило лише шепнути кілька слів, аби спонукати його рушити назустріч своїй долі. Він падає, і Лючано, спраглий крові, сповнює своє діло.
Ти всміхаєшся до мене в тіні й кажеш, що ти моя, і нехай моя таїна стане твоєю. Ошукуйся, ошукуйся, лиховісна карикатуро на Шехіну. Авжеж, я твій Симон, зажди, ти не знаєш ще найголовнішого. А дізнавшись, відразу перестанеш знати.
* * *
Що ще додати? Один за одним увіходять інші.
Отець Брешані повідомив мене, що німецьких просвітлених репрезентуватиме Бабет д'Інтерлакен, праправнучка Вайсгаупта, велика діва швейцарського комунізму, що зросла між оргіями, грабунками та кровопролиттями, надзвичайно вправна у видурюванні недосяжних таємниць, у відкриванні депеш, не порушуючи печатей, у підливанні отрути на повеління своєї секти.