— Ходімо. Можна починати. У таємній залі. Покличте інших.
61
Це Золоте Руно охороняє триголовий Дракон, чия перша голова походить з вод, друга — з землі, а третя — з повітря. Треба, щоб ці три голови опинилися в єдиного, надзвичайно могутнього Дракона, який пожере всіх інших Драконів.
Jean d'Espargnet. Arcanum Hermeticae Philosophiae Opus, 1623, 138
Я віднайшов своїх супутників і сказав Альє, що чув, як хтось обмовився про якісь збори.
— A-а, — сказав Альє, — нам цікаво?! Але я вас розумію. Той, хто раз скуштує герметичних таємниць, бажає знати про них усе. А сьогодні ввечері, наскільки мені відомо, має відбутися втаємничення нового члена Стародавнього і Визнаного Ордену Рози і Хреста.
— Ми можемо подивитися? — поспитав Ґарамонд.
— Не можете. Не повинні. Не повинні б. Але ми зробимо, як ті персонажі з грецького міфу, які побачили те, чого не повинні були бачити, і потім станемо віч-на-віч із гнівом богів. Я дозволяю вам трохи підглянути.
Він звелів нам піднятися невеличкими сходами аж до темного коридору, відсунув завісу, і крізь засклене віконце ми могли зазирнути до зали під нами, освітленої кількома палаючими жарівницями. Стіни були вкриті шпалерами з вишитими на Дамаску ліліями, в глибині височів трон, покритий золоченим балдахіном. Обабіч трону на триногах стояли вирізані з картону або пластику сонце та місяць, вони були виготовлені досить грубо і покриті станіоллю чи металевою фольгою, ясна річ, золотого і срібного кольорів, але справляли певне враження, адже кожне з цих світил прямо освітлювалося полум'ям одної з жарівниць. Понад балдахіном зі стелі звисала величезна зірка, що виблискувала коштовними каменями, чи то шкельцями. Стеля була оббита блакитним Дамаском, усіяним великими посрібленими зірками.
Перед троном стояв довгий, прикрашений пальмами стіл, де лежав меч, а безпосередньо перед столом знаходився набитий соломою лев із роззявленою пащею. Хтось, очевидно, запхав йому всередину голови червону лампочку, бо очі його палали і здавалося, ніби з пащі вихоплюється полум'я. Я подумав, що це, мабуть, витвір пана Салона, і нарешті зрозумів, на яких дивних клієнтів натякав він мені того дня у шахті в Мюнхені.
За столом стояв Браманті, прибраний у шарлатову туніку та зелені вишиті ризи, білу накидку з золотими торочками й іскристим хрестом на грудях, в головному уборі, трохи схожому на митру, прикрашену білим і червоним пір'ям. Перед ним, у ієратичних позах завмерло десь чоловік із двадцять, теж у шарлатових туніках, але без накидок. Усі мали на грудях позолочений предмет, начебто мені знайомий. Я згадав один портрет доби Відродження — габсбурзький ніс, химерне ягня, підвішене за поперек, зі звислими ногами. Своїми уборами присутні непогано імітували орден Золотого Руна.
Браманті з піднятими руками щось промовляв, ніби виголошуючи літанію, а присутні час від часу відповідали. Тоді Браманті підняв меч, усі вийняли з тунік стилети чи то ножі і теж підняли їх догори. І саме тоді Альє опустив завісу. Ми побачили вже забагато.
Ми відійшли (кроком Рожевої Пантери, як уточнив Діоталлеві, напрочуд добре обізнаний зі збоченнями сучасного світу) і опинилися в саду, важко дихаючи.
Ґарамонд був вражений.
— Вони що... масони?
— Хм, — сказав Альє, — що означає масони? Вони адепти лицарського ордену, який пов'язує себе з розенкройцерами і посередньо з тамплієрами.
— Але хіба це все не пов'язане з масонством? — знову запитав Ґарамонд.
— Якщо в тім, що ви бачили, є щось спільне з масонством, то це те, що ритуал, виконаний Браманті, теж є хобі провінційних інтелектуалів та політиків. Але так було з самих початків: масонство було недолугою спробою використати легенду тамплієрів. А це — карикатура на карикатуру. За винятком того, що ці панове сприймають все страшенно серйозно. Далебі! Світ кишить розенкройцеристами й тамплієристами на зразок тих, яких ви бачили сьогодні ввечері. Та не від них слід сподіватися об'явлення, навіть якщо саме серед них можна зустріти гідного довіри втаємниченого.
— Але зрештою, — спитав Бельбо без іронії, без недовіри, ніби це питання стосувалося його особисто, — зрештою, ви ж із ними водитеся. Кому ви вірите... або вірили колись — даруйте — серед них усіх?
— Звичайно ж, нікому. Невже я скидаюсь на легковірну людину? Я дивлюсь на них із холодністю, розумінням і цікавістю, як, приміром, богослов звик дивитися на неаполітанський натовп, що галасує, очікуючи чуда святого Януарія. Такий натовп свідчить про віру та глибоку потребу в ній, і богослов блукає посеред цього спітнілого і слинявого загалу, бо сподівається зустріти тут якогось безвісного святого, носія найвищої правди, здатного одного дня кинути нове світло на таїну пресвятої Трійці. Але пресвята Трійця і день святого Януарія — то дві різні речі.
Альє був нездоланний. Я не знав, яке дати визначення його герметичному скептицизмові, його літургічному цинізмові, цьому зверхньому невірству, яке спонукувало його визнавати цінність кожного забобону, який він зневажав.
— Це дуже просто, — говорив він Бельбо, — якщо тамплієри, справжні тамплієри залишили таємницю і започаткували її довготривалу передачу з покоління у покоління, тоді їх треба розшукувати саме в середовищах, де вони можуть найлегше розчинитися серед натовпу, де вони, можливо, вигадують обряди й міфи, щоб мати змогу діяти непоміченими, як риба у воді. Що робить поліція, коли шукає якогось непересічного злочинця, генія зла? Вона трусить місця, де збираються покидьки суспільства, забігайлівки з поганою славою, де звичайно обертаються шахраї невисокого польоту, які ніколи б не здобулися на грандіозні злочини, скоєні тим, кого вона розшукує. Куди подається ватажок терористів, щоб рекрутувати собі нових прибічників, зустрічатися зі своїми людьми, розпізнавати їх? Він обертається в місцях сходин псевдотерористів, де чимало тих, хто ніколи не стане терористом за браком відваги, відкрито імітують поведінку своїх ідолів. Прихованого вогню слід шукати у пожежах або в чагарниках під лісом, де після спалаху під сухими галузками, під напівзотлілим листям блукають вогники. А тамплієр? Де краще може замаскуватися справжній тамплієр, як не серед юрби, яка є карикатурою на тамплієрство?