Я втратив контакт із Лоренцою і лише тепер обернувся, щоб знайти її серед тіней.
* * *
Тепер зала перетворилася на крипту або розкішну гробницю, склепіння якої освітлював карбункул надзвичайної величини.
У кожному кутку з'явилися жінки в убраннях дів і ставали навколо двоповерхового казана, що являв собою споруду на кам'яному підмурку, зі схожим на піч портиком, двома бічними вежами, з яких виходили два перегінні пристрої, що закінчувалися у яйцеподібному бутлі, та третьою, центральною вежею, увінчаною фонтаном...
У підмурку споруди виднілись тіла обезголовлених. Одна з жінок принесла скриньку, вийняла з неї якийсь круглий предмет і поклала його на підмурок, під арку центральної вежі, й фонтан нагорі відразу почав бити дзюрком. Я встиг розпізнати цей предмет — голову мавра, яка тепер палала, наче поліно, примушуючи кипіти воду фонтана. Випари, подмухи, булькання...
Цього разу Лоренца поклала руку мені на потилицю, пестячи її так само, як вона тайкома пестила, я сам це бачив, потилицю Якопо в машині. Жінка принесла золоту кулю, відкрила кран у печі в підмурку і налила в кулю червоної, густої рідини. Відтак куля розкрилася і замість червоної рідини там було велике, чудове, сніжно-біле яйце. Жінки взяли його і поклали на землю, на купу жовтого піску, тоді яйце відкрилося і з нього вийшов птах, ще безформний і весь у крові. Але його напоїли кров'ю обезголовлених і він почав рости на наших очах, стаючи прегарним і пишним.
* * *
Потім птахові відрубали голову і спалили на попіл на невеличкому вівтарі. Попіл замісили і тісто поклали у дві форми, поставили їх у піч і роздмухували вогонь через труби. Нарешті форми відкрили, і з них вийшли дві бліді й граціозні фігурки, майже прозорі, — хлопець і дівчина, завбільшки з чотири долоні, м'які і з плоті, як живі істоти, але їхні очі все ще були наче зі скла чи якогось мінералу. їх поклали на дві подушки і якийсь старий чоловік влив їм у рот краплини крові...
Надійшли інші жінки, несучи позолочені сурми, прикрашені зеленими вінками, і простягли одну з них старому, після чого той по черзі приставляв її до рота цих двох створінь, що й досі перебували десь посередині між рослинною млостю та солодким тваринним сном, і вдмухував душу в їхні тіла... Зала наповнилася світлом, світло перейшло в сутінь, тоді в темряві, яку роздирали спалахи помаранчевого кольору, під високий і пронизливий гук сурм розлилася неосяжна ясність світанку, і після цього гостро зблиснув нестерпний рубіновий спалах. І в ту мить я знову втратив Лоренцу і зрозумів, що більше її не знайду.
Все перетворилося у палаючу червінь, яка перейшла в індиго та фіолет, потім екран погас. Біль у чолі став нестерпний.
* * *
— Mysterium Magnum , — говорив поруч зі мною Альє, тепер голосно і спокійно. — Відродження нової людини через смерть і страждання. Непогане виконання, мушу визнати, хоча любов до алегорій трохи позначилася на точності фаз. Звичайно, те, що ви бачили, була вистава, але вона говорила про Дещо. І наш господар твердить, що він одержав це Дещо. Нумо, подивимось на здійснене чудо.
59
І якщо такі потвори народжуються, слід думати, що вони є витвором природи, дарма що відмінним від людини.
Paracelsus. De Homunculis, in Operum Volumen Secundum,
Genevae, De Tournes, 1658, c. 475
Він вивів нас із саду, і я одразу відчув себе краще. Я не наважувався запитати інших, чи Лоренца справді повернулася. Мені це, мабуть, снилося. Але, зробивши кілька кроків, ми вступили до оранжереї, і задушлива спека знову запаморочила мене. Поміж рослин, здебільшого тропічних, бовваніли скляні посудини грушоподібної — або сльозоподібної — форми, герметично запечатані, наповнені блакитнуватою рідиною. Всередині кожної посудини колихалася істота заввишки у двадцять сантиметрів: ми впізнали сивоволосого короля, королеву, мавра, воїна і двох підлітків у лаврових вінках, один був блакитного, інший — рожевого кольору... їхні плавальні рухи видавалися граціозними, ніби вони були у своїй стихії.
Важко було зрозуміти, чи це пластикові, або воскові моделі, а чи живі істоти ще й тому, що легка каламутність рідини не дозволяла зрозуміти, чим був плавкий трепет, що оживляв їх, — оптичним ефектом чи реальністю.
— Скидається на те, що вони ростуть день у день, — мовив Альє. — Щоранку посудини закопують у купу свіжого кінського гною, ще теплого, який дає сприятливу для росту температуру. Недарма в Парацельса подибуємо приписи, де говориться, що гомункулусів належить вирощувати за температури кінського черева. За словами нашого господаря, ці гомункулуси розмовляють із ним, повідомляють таємниці, пророкують, один відкриває йому істинні виміри Соломонового Храму, інший — як виганяти демонів... Чесно кажучи, я ніколи не чув, як вони говорять.
їхні обличчя були надзвичайно жваві. Король ніжним поглядом дивився на королеву.
— Наш господар сказав мені, що одного ранку знайшов блакитного хлопчика, що якось вибрався зі своєї в'язниці й намагався відкрити посудину своєї подруги... Але він був поза своєю стихією, задихався, і його ледь врятували, помістивши в рідину.
— Жахливо, — сказав Діоталлеві. — Це мені зовсім не до вподоби. Мусиш завжди носити з собою цю посудину і куди б ти не йшов, мусиш шукати кінського гною. А що робити з ними влітку? Залишити у двірника?
— Хто його знає, — відповів Альє, — може, це тільки чортенята Картезія. Або ж ляльки.
— Хай йому біс, — озвався Ґарамонд. — Ви, докторе Альє, відкриваєте мені новий світ. Нам належить бути скромнішими, любі друзі. Є стільки таємниць у землі та в небесах... Але, зрештою, á la guerre comme á la guerre...
Ґарамонд був наче вражений блискавкою. Діоталлеві зберігав вигляд зацікавленого циніка, Бельбо ж не виявляв жодного почуття.
Я хотів позбутися будь-яких сумнівів і сказав йому:
— Як шкода, що Лоренца не приїхала, їй було б тут весело.
— Атож, — відповів він неуважно.
Отже, Лоренца не приїхала. А зі мною сталося те, що сталося з Ампаро у Ріо. Мені було погано. Я відчув себе обдуреним. Мені не дали аґоґо.
Я залишив своїх товаришів, увійшов, пробираючись крізь юрбу, до будинку, наблизився до буфету, ковтнув чогось прохолодного, боячись напитися якогось чар-зілля. Потім пошукав очима вбиральню, щоб зволожити собі скроні й потилицю, знайшов її і відчув полегкість. Однак вийшовши з неї, побачив кручені сходи, які викликали у мене цікавість, і я не зміг відмовитися від нової пригоди. Можливо, дарма що я вважав, ніби вже прийшов до тями, я й досі шукав Лоренцу.