— Як чудово, — сказала Лоренца, виставляючи напоказ ніжний рум'янець ревнощів, що залив її обличчя. — А Чечилія?
— Її не було. Можливо, занедужала. Звідки мені знати? Її не було.
Бельбо звів очі і провів поглядом по публіці, адже в цю мить він почував себе бардом — або ж блазнем. Він витримав паузу.
— Через два дні дон Тіко послав по мене і пояснив мені, що Аннібале Канталамесса та Піо Бо зіпсували весь вечір. Вони не дотримувались темпу, під час пауз ловили гав, пустували, невчасно вступали. "Бомбардон, — говорив мені дон Тіко, — це кістяк духового оркестру, його ритмічна свідомість, душа. Оркестр — це наче отара, інструменти — вівці, диригент — пастух, а бомбардон — вірний, гарчливий собака, який стримує овець. Диригент дивиться насамперед на бомбардон, і якщо бомбардон його слухається, то й вівці теж". Любий Якопо, може, це з твого боку буде велика жертва, але я хочу попросити тебе повернутися до бомбардона і грати разом із цими двома. У тебе є почуття ритму, і ти не даватимеш їм порушувати темпу. Клянусь тобі, як тільки вони зможуть дати собі раду, я знову переведу тебе на сурму. Я завдячував донові Тіко усім. І я погодився. А на наступне свято сурми знову звелися на рівні ноги і заграли вступ до "Доброго початку" перед Чечилією, яка знову сиділа в першому ряді. А я сидів у темряві, всього лиш один з бомбардонів. Щодо тих двох нещасних, то вони так і не навчилися давати собі раду. Я більше не повернувся до сурми. Війна закінчилась, я знову був у місті, покинув духові інструменти і так ніколи й не дізнався навіть прізвища Чечилії.
— Бідолашний, — промовила Лоренца, обіймаючи його за плечі. — Зате у тебе є я.
— Я гадав, тобі подобаються саксофони, — сказав Бельбо. Тоді поцілував її в руку, ледь повернувши голову. Він споважнів. — До роботи, — мовив він. — Ми повинні створити оповідь про майбутнє, а не хроніку втраченого часу.
* * *
Увечері бучно святкували скасування сухого закону. Якопо, здавалося, забув свої елегійні настрої і почав змагатися з Діоталлеві. Вони створювали в уяві безглузді машини, щоразу виявляючи, що ті вже винайдені. Опівночі, після повного подій дня, всі вирішили, що треба випробувати, як спиться поміж пагорбами.
Я простягся на ліжку в старій кімнаті, простирадла були ще вологіші, ніж пополудні. Якопо наполіг, щоб ми скористалися "панотцем" — чимось на зразок овального каркасу, який підносить ковдру і на якому ставиться невелика жарівниця з жаром — це, мабуть, щоб ми відчули весь смак життя на віллі. Адже коли постіль просякла вологою, "панотець" виводить ЇЇ на поверхню, ти відчуваєш приємне тепло, а простирадла здаються вогкими. Ну, що ж, нічого не вдієш. Я ввімкнув нічник під абажуром — саме на такі абажури з торочками наражається, за словами поета, нетля, перед тим як загинути. І намагався заснути, читаючи газету.
Але десь через годину чи дві я почув у коридорі кроки, вхідні двері відчинились і зачинились, і нарешті (останнє, що я почув) двері різко гримнули. Лоренца Пеллегріні піддавала випробуванню нерви Бельбо.
Я вже засинав, коли почув, як щось шкрябає у мої двері. Хтозна, може, якась тварина (але я не бачив тут ані собак, ані котів), і в мене склалося враження, ніби це запрошення, прохання, зваба. Можливо, то була Лоренца, адже вона знала, що Бельбо за нею спостерігає. А може, ні. Досі я вважав Лоренцу власністю Бельбо — принаймні так думав я, до того ж, відколи я був з Лією, принади інших залишали мене байдужим. Лукаві, часто змовницькі погляди, які іноді кидала на мене, кепкуючи з Бельбо, Лоренца в офісі або в барі, ніби шукаючи спільника чи свідка, були частиною — як я завжди гадав — світської гри, а крім того, Лоренца мала талант дивитися на будь-кого з таким виглядом, ніби бажала випробувати його здібності у коханні — але досить дивним способом, немовби кажучи: "Я хочу тебе, але тільки щоб показати, що ти боїшся"... Того вечора, коли я почув це дряпання, це шкряботіння нігтів об лаковані двері, у мене виникло зовсім інше почуття: мені стало ясно, що я жадав Лоренцу.
Я запхав голову під подушку і подумав про Лію. "Я хочу мати з нею дитину, — сказав я собі. — І коли він (або вона) виросте, я навчу його (або її) грати на сурмі, тільки-но він (вона) навчиться у неї дути".
57
Обабіч кожного третього дерева висіло по ліхтарю, і прегарна діва, теж зодягнена у блакитне, запалювала їх чудовим смолоскипом, і я затримався довше, ніж годилося, щоб насолодитися цим видовищем, яке було невимовно гарним.
Johann Valentin Andreae. Die Chymische Hochzeit
des Christian Rosencreutz, Strassburg, Zetzner, 1616, 2, p. 21
Десь опівдні Лоренца, всміхаючись, вийшла до нас на терасу і заявила, що відкрила для себе чудовий потяг, який проїжджав через *** о пів на першу і який лише з одною пересадкою привезе її пополудні до Мілана. Вона запитала, чи ми відвеземо її на вокзал.
Бельбо, не перестаючи гортати свої записи, зауважив:
— Мені здавалося, ніби Альє очікує і тебе, ба більше, мені здавалося, ніби він організував усю цю виправу лише заради тебе.
— Тим гірше для нього, — сказала Лоренца. — Хто мене відвезе?
Бельбо підвівся і сказав нам:
— Я швиденько, лише туди й назад. Потім ми зможемо побути тут ще зо дві години. Лоренцо, у тебе була якась торбина?
Не знаю, чи сказали вони ще щось одне одному дорогою до вокзалу. Бельбо повернувся хвилин за двадцять і знову взявся до роботи, не згадуючи більше про цей інцидент.
* * *
О другій годині ми знайшли на ринковому майдані затишний ресторан, і вибір страв та вин дозволив Бельбо віддатися споминам про інші події його дитинства. Але говорив він так, наче цитував життєпис когось іншого. Втіха від розповіді, яку він відчував попереднього дня, зникла. Надвечір ми вирушили, щоб зустрітися з Альє та Ґарамондом.
* * *
Бельбо вів машину на південний захід, а тим часом кілометр за кілометром пейзаж потроху мінявся. Пагорби ***, навіть пізньої осені, були невеликі й затишні; а тепер, у міру нашого просування, обрій ширшав, із кожним поворотом виростали вершини, час від часу увінчані селами. Але між одною вершиною і другою відкривалися безконечні обрії — наче крізь загорожу, зауважив Діоталлеві, влучно передаючи наші відкриття словами, їдучи під гору на третій передачі, ми дивились, як перед нами на кожному повороті відкривалися широкі простори з безкраїм хвилястим рельєфом, який на межі плоскогір'я поринав у майже зимову мряку. Хоч ми були вже посеред гір, краєвид виглядав, наче рівнина, пересічена піщаними кучугурами. Так, ніби рука якогось недорікуватого деміурга приплюснула вершини, які здалися йому завеликими, перетворюючи їх на неозоре горбисте місиво, що сягало моря, або — хто зна? — може, й прямовисних, суворіших і неприступніших гірських ланцюгів.