Це вчення, яке сьогодні я намагаюся викласти стисло і логічно, Ламбер подав мені як таємниче одкровення, огорнуте поволокою особливої фразеології, притаманної містикам; то були туманні й сповнені абстрактних узагальнень розмови, що впливали на мозок не менш сильно, ніж книжки Якоба Беме21, Сведенборга або пані Гійон, при уважному читанні яких пробуджуються фантазії, розмаїті, наче марева, породжені опієм. Ламбер розповідав мені про такі дивовижні містичні явища, він так сильно впливав на мою уяву, що в мене паморочилася голова. А проте я любив поринати в цей таємничий, неприступний для зовнішніх відчуттів світ, у якому всім подобається жити і тоді, коли він являється у туманних обрисах майбутнього, і тоді, коли вбирається в барвисті одіння казки. Ці могутні відгуки душі на пережиті нею ж таки відчуття попри мою хіть переконували мене в незаперечній реальності духовного світу і привчали до поглиблених роздумів.
Щодо Ламбера, то своєю теорією про янголів він пояснив мені геть усе. Скажімо, чисте кохання, таке, про яке мріють у юності, він уявляв собі як зустріч двох янгольських душ. Отож можна собі уявити, з яким палким жаданням мріяв він зустріти жінку-янгола. А хто сильніше, ніж він, міг би вселити й відчути кохання? Що може яскравіше свідчити про дивовижну витонченість душі, як не мила невимушеність і дух доброти в його почуттях, словах, діях, у кожному, навіть незначущому, жесті, нарешті, у братській приязні, яка нас поєднувала і яку ми виражали в слові "односуми". Не було ніякої різниці між нашими думками або вчинками. Ми навчилися підробляти почерк один у одного, щоб один міг робити уроки за двох. Коли котрийсь із нас дочитував книжку, яку ми повинні були повернути моєму вчителеві математики, він міг читати її, не відриваючись, бо другий тим часом робив за нього і урок, і пенсум. Ми виконували уроки з таким відчуттям, ніби платили податок, що забезпечував нам спокійне життя. Якщо пам'ять мене не зраджує, Ламбер часто виконував їх бездоганно. Та оскільки нас обох вважали за ідіотів, учитель перевіряв наші завдання під впливом цього фатального упередження і мав звичай відкладати їх, щоб розважити ними наших товаришів. Пригадую, якось надвечір наприкінці уроку, що тривав від другої до четвертої, учитель узяв Ламберів переклад. Текст починався словами: "Caius Gracchus vir nobilis"*. Цю фразу Луї переклав так: "У Кая Гракха22 було шляхетне серце".
* Кай Гракх, шляхетний муж (латин.).
— Де ви бачите "серце" у слові nobilis? — різко запитав учитель.
Учні засміялися, а Ламбер втупився в учителя приголомшеним поглядом.
— Що скаже пані баронеса де Сталь, коли довідається, що ви спотворюєте при перекладі значення слова, яке означає приналежність до шляхетного роду, патриціанське походження?
— Вона скаже, що ви йолоп,— упівголоса промовив я.
Та на біду, вчитель почув мою репліку.
— Пане Поет, ви на тиждень сядете в карцер,— оголосив він.
Ламбер подивився на мене невимовно ласкавим поглядом і тихо повторив:
— Vir nobilis!
Пані де Сталь часто була для Ламбера джерелом прикростей. З усякого приводу вчителі та учні кидали йому в обличчя це ім'я, то з іронією, то як докір.
Луї не забарився й сам потрапити до карцеру, щоб скласти мені товариство. Там ми почували себе більше на волі, аніж будь-де, й могли розмовляти цілими днями посеред тиші, яка панувала в дортуарах, де кожен учень мав власну нішу в шість квадратних футів із ґратами в горішній частині перегородки; двері з просвітами щовечора зачиняли і щоранку відчиняли під пильним оком отця-наглядача, зобов'язаного бути присутнім і при нашому пробудженні, і коли ми вкладалися спати. Скрипіння дверей, які слуги дортуарів відчиняли надзвичайно швидко, було однією з прикметних ознак нашого колежу. Ці тісні алькови також правили нам і за карцер — траплялося, нас замикали туди на місяць, а то й на більше. За учнями, посадженими в клітку, стежило пильне око наглядача, якого тут називали "префектом",— він приходив, намагаючися ступати нечутно, і в точно визначені години, і несподівано, щоб перевірити, чи не базікаємо ми, замість виконувати "пенсуми". Але горіхові шкаралупки, розкидані по сходах, і витонченість нашого слуху майже завжди дозволяли нам почути кроки наглядача здалеку, й тому ми могли спокійно віддаватися своїм улюбленим заняттям. А що читати нам було заборонено, то години, проведені в карцері, ми звичайно присвячували метафізичним дискусіям або розповідям про різні дивовижні випадки, які стосувалися чудесних проявів думки.
Я хочу розповісти тут про один такий випадок і не лише тому, що йдеться про Ламбера, а й тому, що він, можливо, вирішив наукову долю мого друга. Згідно з правилами колежу днями відпочинку були неділя й четвер: але церковні відправи, на які ми мусили ходити, так заповнювали неділі, що четвер ми вважали своїм єдиним вихідним днем. Прослухавши месу, ми могли розпоряджатися часом вільно і використовували своє дозвілля для тривалих прогулянок у околицях Вандома. Особливо любили ми ходити в замок Рошамбо, можливо, тому, що дорога до нього була неблизька. Молодші учні рідко здійснювали таку далеку прогулянку; але раз чи двічі на рік учителі дозволяли їм похід у Рошамбо як винагороду за зразкову поведінку. Ми з Луї вперше вибралися туди наприкінці весни 1812 року. Бажання побачити знаменитий маєток, хазяїн якого іноді частував школярів молоком, змусило нас усіх поводитися бездоганно. Отож ніщо не перешкодило прогулянці. Ні я, ні Ламбер ніколи не бачили прегарної долини Луара, де стояв замок. Тому і його, і моя уява були вельми збуджені напередодні прогулянки, якій у колежі завжди раділи. Ми розмовляли про неї цілий вечір і всі гроші, які нам пощастило приберегти усупереч вандомським законам, збиралися витратити на фрукти та молоко. Назавтра, пообідавши, ми вирушили о пів на першу дня в дорогу; кожен отримав по кубічному шматку хліба, який нам видавали на полуденок. Нас був цілий гурт, і ми йшли до знаменитого замку так легко, наче летіли, і з таким завзяттям, що спершу зовсім не відчували втоми. Коли всі вибралися на пагорб, звідки можна було милуватися замком, що приліпився на протилежному схилі, і звивистою долиною, де блищала річка, петляючи по красиво закруглених луках — одним з тих чудесних краєвидів, яким невимовного чару надають тільки неповторні враження юності або кохання, і тому ніколи не слід дивитись на них уже в зрілому віці,— Луї Ламбер раптом сказав: