Вода зімкнулася над трупом. Залишилася кривава піна, яку розтягувала навсібіч течія.
* * *
Труп Стінолаза зупинився на бику Довгого мосту, зачепившись за гілки, які нанесла течія. Він тримався на воді лицем униз, погойдуючись на хвилях, добру годину. Врешті-решт сплив, вода понесла його вздовж млинів, на піщані відмілини, де він застрягав ще декілька разів. Потім його підхопила сильніша течія, пославши знову під лівий берег, на Гарбари, у смердючі стоки чинбарень. Крутячись у вирах, він доплив до Сокільничого язу, а вода перенесла його через загату.
На глибіні за островом утопленик, що крутився у водовертях, привернув увагу величезного одрянського сома. Але труп усе ще був надто свіжий, щоби з нього можна було вирвати м'ясо, велика рибина, шарпаючи тіло, змогла лише перевернути його навзнак. Тому коли Стінолаз виплив на заплаву біля Щепіна, його обсіли крячки. До Битині він доплив уже без очей, з двома кривавими дірками в обличчі.
У Поповицях пастушки, котрі напували корів, показували на нього один одному пальцями.
Було пізно після обіду, коли він доплив на висоту Клечкова. До укріпленої фашинами півзапруди.
На півзапруді сидів рибалка в солом'яному брилі, озброєний ліщиновим вудлищем. Якийсь момент він дивився на утопленика, що обертався у протитечії. На його чорне волосся, яке коливалося у воді, неначе вітряниці. На пташине обличчя і пташиний ніс…
— Нарешті! — рибалка скочив на рівні ноги. — Нарешті! Слава філософам!
— Ти приплив, Біркарте фон Грелленорт! — кричав Вендель Домараск, дико витанцьовуючи і вимахуючи руками. — Я довго чекав, терпляче, так, терпляче чекав над річкою. І ось нарешті Одра тебе принесла! І я можу на тебе подивитися! Ох, який же я радий, що можу на тебе подивитися!
Труп відчепився від півзапруди, крутнувся, потрапив у течію. Колишній гуситський шпигун помахав йому на прощання.
— Вклонися від мене Балтійському морю!
І на цьому кінець розповіді. Completum est quod dixi de Operatione Solis[230]. Finis coronat opus[231]. Я закінчив. І натрудився добряче. Explicit hoctotum[232],a ти, мила дівчино, infundemihi potům[233]! Наливай, наливай! Вип'ю на дорогу кухлик свидницького. Або й два.
Бувайте, шляхетні й добрі панове. Нехай провидіння береже вас у дорозі від нещастя й лихої пригоди. Ні-ні, я сказав, кінець — отже, кінець, більше баяти не буду. Бо уяву мою зрадила її сила. Уяву сила зрадила була, Та, мов колеса, ясні та веселі, Жадобу й волю долі повела Любов, що водить сонце й зорні стелі. L'amor che move il sole e Valtre Stelle…{70} Дивно якось переслідує мене той Данте… Кінець промови. Бо хоча, як мудро рече Екклезіаст, складати багато книжок не буде кінця[234], закінчувати все-таки треба. Є такий мус.
Мені вже час. До Константинополя дорога далека, а я хотів би ще до Адвенту побачити вітрила на Мармуровому морі, Золотий Ріг і Босфор.
Хочу побачити свою мрію. Заким вона безповоротно зникне. Бувайте здорові. А на прощання… Воістину кажу я вам, кожному зокрема: пам'ятайте Екклезіаста. Primo: omnia vanitas, усе марнота. Secundo: підсумок усього почутого: Бога бійся, й чини Його заповіді, бо належить це кожній людині!
Бо Бог приведе кожну справу на суд, і все потаємне, чи добре воно, чи лихе[235].
Чи добре воно, чи лихе.
Розділ двадцять четвертий
який є початком.
Коли Еленча почула на подвір'ї стукіт копит та іржання, то була впевнена, що це Дзержка, що вона раніше, ніж збиралася, повертається із сусідського візиту до Рахенау. Вийшла на поріг, не відв'язуючи фартуха. Коли побачила вершника, її залила гаряча хвиля. Ноги перестали слухатися, а руки почали дрижати.
— Здрастуй, — сказав Рейневан. — Здрастуй, Еленче.
Еленча була не в змозі вимовити ні слова. Вона лише схилила голову.
Рейневан спішився.
Підійшов.
І пригорнув її. Величезним зусиллям волі вона стримала плач. Не повністю і не до кінця.
Небо на заході темніло, обіцяючи бурі. Але тут, над ними, над Скалкою, сонце пробилося крізь хмари, заливаючи світ стовпом світла. Рейневан глянув угору.
— Світло солодке, — сказав він. — І добре очам сонце бачити.
Його обличчя змінилося. Дуже змінилося. Він був інакший.
Еленча констатувала це зі змішаним почуттям страху і полегшення.
— Здрастуй… — вона кашлянула, шморгнула носом. — Ласкаво просимо у Скалку… Ти приїхав… надовго?
Він дивився на неї. Мовчав. Довго. Так довго, що вона засумнівалася, чи відповість. Але він відповів.
— Певно, залишуся.
КІНЕЦЬ ТОМУ ТРЕТЬОГО Й ОСТАННЬОГО
notes
Примітки
1
Переклади більш-менш складних сентенцій, релігійних гімнів, посилання на джерела та жменю анекдотів і відомості про те, "що було потім", Ви знайдете наприкінці книги Однак відразу попереджаємо, що Автор залишив читачеві чимало свободи в тому, щоби могти самостійно порпатися в різноманітних словниках, енциклопедіях та вкритих пилюкою фоліантах тієї епохи. Адже й у цьому — купа задоволення, що його Автор не бажає позбавити шановних Читачів (примітка видавця польського видання).
2
Публій Овідій Назон. "Метаморфози", кн. 1, р. 141-142. Переклад А. Содамори.
3
Горе переможеному (лат.).
4
Йдеться про Юрія Дмитровича (1374–1434), сина Дмитрія Донського, з 1425 року — лютого ворога Василія II Васильовича (1415–1462), а також про Василія Косого (р. н. нев. — 1448), князя Звенигородського, і Дмитрія Шемяку (1420–1453), князя Галича-Кострамського (обидва — сини Юрія Дмитровича). Дмитрій Шемяка у 1446 році взяв у полон і осліпив Василія II — великого князя московського, прозваного через це Темним. Василій Косий був осліплений у 1436 році. Отже, Автор згадує тут факти, які мали місце упродовж кількох десятиріч.
5
Знамення і чудеса (лат.).
6
Книга пророка Ісаі, ІЗ: 10.
7
Всі основи землі захитались (Книга Псалмів. 82: 5).
8
Друге соборне послання св. апостола Петра. 2; 20–22.
9
Останнього місяця грудня (лат).
10
Третя неділя перед Великим постом.
11
Стрітення Господнє; дослівно — очищення (лат.).
12
На землях невірних (лат.).
13
Моя вина… Прости нам провини наші (лат.).
14
На віки вічні (лат).
15
Розпорядження про арешт (лат.).
16
Пс. 95:11.
17
Псалом 23:4.
18
Без гріха (лат.).
19
І хай їх осяє вічне світло (лат).