Нещастя це й Лукрецію спіткало, —
Ненатле ґвалтування уночі,
Що смерть, ще й більший сором обіцяло,
Плямило й мужа, кривду ведучи:
Боролася, всім тілом тремтячи,
Адже її страхало, їй боліло,
Що глумом буде вкрите й мертве тіло.
І, стежачи за дівчини лицем,
Лукреція говорить їй думливо:
"Чому це сльози скапують дощем
І по щоках твоїх пливуть струмливо?
Коли зі співчуття ридаєш, діво,
То знай: якби сльоза допомогла,
Сама б я врятувалася від зла.
Скажи, коли від'їхав, — і крушиться,
І гірко стогне, — гість отой від нас?"
"Ще як я встала, — мовить їй служниця, —
Це все моє недбальство, прошу вас,
Не гнівайтесь, я повнила наказ:
В досвітній я прокинулась годині,
Але поїхав ще раніш Тарквіній.
Але дозвольте при біді такій
Мені спитати вас про ваше горе".
"О ні! — Лукреція говорить їй. —
Сказати можна, тільки слово скоре
Його не зменшить, ані переборе;
Ця мука — пекло, слів нема тих ще,
Щоб вилить біль могли, що так пече.
Неси мені папір, перо й чорнило...
Стривай, — знайду сама й писать візьмусь.
Що мала я сказати? Пильне діло!
Скажи ти з мужевих людей комусь,
Хай в путь збирається; я ж поспішусь
Скоріше скінчити листа; подбай-но,
Щоб пану хтось відвіз його негайно".
Служниця вийшла, а вона мерщій
Взяла перо; то щось черкне, то схлипне:
Між розумом і горем знявся бій;
Що знайде розум, те від волі гибне;
Одне підходить, інше — непотрібне:
Думки вирують, наче гурт людей,
Що топчуться на місці кран дверей.
Нарешті починає: "Гідний пане,
Тобі привіт жона негідна шле,
Тебе здоровлю! Сталося неждане, —
Твоя Лукреція жива, але
До неї поспіши, їй вельми зле.
Пишу із дому, де все іншим стало:
Велике горе — сліз моїх замало".
Тут папірець Лукреція згорта —
Про певний біль непевну вість-сльозину.
Це ж Коллатін дізнається з листа
Про горе лиш — не про його причину:
Вона ж вину приховує невинну,
Щоб кров'ю змити пляму чорноти
І тим собі прощення віднайти.
Розкаже все, що в серці полум'янім,
Тоді, коли приїде чоловік;
Коли оздобить слізьми та зітханням
Своє нещастя, змити щоб навік
Підозру, що нести їй світ прирік.
Це ж словом зайвим легко все сплямити, —
Потрібні світлі вчинки, світлий світе!
Сумніше горе, ніж гіркі слова;
Добачить око, що не вчує вухо.
Це ж бачити біда нас порива,
Бо в кожній рисочці прогляне скруха.
Ми тільки частку болю чуєм глухо, —
Глибінь тихіша від мілких струмків,
Жалі розвіє ураганом слів.
Печать на лист кладе й на ньому пише:
"В Ардею — мужеві. Вручить мерщій!"
Передає слузі й велить скоріше
Рушать, не гаючись в путі своїй:
"Лети, як птах, коли дихне борвій!"
"Вручить мерщій!" — не швидко це, гадає:
Це ж крайність крайнощів таких шукає.
Низенько уклонився їй служник
І червоніє, дивлячись на пані;
Листа узяв і сквапно вийшов, зник,
Нічого не спитавши при розстанні.
Але, як винні всі, вона зарані
Вбачає докір в поглядах усіх, —
Він зашарівсь — чи не помітив гріх?
Гай-гай, простак! Клянуся світом білим, —
Не смілий та й не жвавий попервах!
Але такі відповідають ділом,
Коли нахаби скорі на словах,
Зате повільні в клопітних ділах,
А цей — взірець недавнього ще часу:
Кивне без слова й чесно робить зразу.
Ось так підозру розпалив лиху,
Обличчя зчервонив обом їм сором:
Він знає про Тарквінія жагу?
І зашарілась під уважним зором,
Який їй здався натяком прозорим:
Що рум'яніший він, то більш вона
Боїться, що розкрилась таїна.
І страшно їй, що довго ще чекати,
Адже пішов звідсіль недавно раб.
Повільно час пливе — не підігнати,
Тепер їй важко плакати, хоча б
Тягар нещастя і журби ослаб;
І плач вона гамує сумовитий,
Аби інакше згодом затужити.
І на картину погляд свій зверта, —
Зображення Пріамової Трої;
Узяти місто греки йдуть — це мста
За обезчещення Єлени тої;
Сягає хмари Іліон * блідої.
Який митець тут виявив себе?
Цілує вежі небо голубе.
Біду, життя — безживне, безголосе —
Митець, природі в насміх, віддає;
Засохли фарби краплі, наче сльози, —
За вбитим мужем їх дружина ллє;
Димує кров — мистецтво виграє! —
І очі тих, хто вже конає, гине,
Блищать в імлі нічній, немов жарини.
Ось видно воїна — підкоп веде,
Облившись потом, в пилюзі, — під мури;
А з веж троянських очі де-не-де
Сяйнуть через бійниці в час похмурий,
Зорять на греків, сповнені зажури:
Такий яскравий твір, що дозволя
Ті очі бачить навіть звіддаля.
У визначних вождів — краса й величчя,
Могуття й переможність, як вінець;
А в юнаків — стрімливість войовича;
То тут, то там показує митець
Страхополохів, змучених внівець, —
Тремтять вони, мов злякані селяни,
Це бачить кожен, хто на них погляне.
А ген Аякс з Уліссом,* — о, яку
В них видно силу творчості вабливу!
І легко прозираєм суть людську;
І вдачу ловимо з облич правдиву:
В Аякса очі аж горять від гніву,
Всміхається розважливо Улісс:
Мов змій, він мудрий; хитрий, наче лис.
А далі — Нестор; зміст ми легко вловим:
Він греків кличе в бій — розкрив уста,
Здіймає руки, надихає словом
І поглядом увагу приверта;
Трясеться в нього сива борода
У лад промові; з губ його злітає
Дихання легіт і небес торкає.
Круг нього — море збуджених облич,
Що радить Нестор, мудрий і старенний?
Всі слухають, як спів, ту дивну річ,
Немов зачарували їх сирени;
Усіх художник відтворив натхненний, —
Одні внизу, а другі — вище там;
Хтось кривиться, не вірячи словам,
Той на чуже плече зіперсь рукою,
Тому і носа виткнуть не дають;
Той збагровів, затиснутий юрбою;
Ті задихаються, а ті — клянуть;
І всіх бере шаленство, гнів і лють, —
Якби їх Нестор не втішав речами,
Вони б тут сперечалися мечами.