В них щось блиснуло. Влiтку 1939-го року помер мiй американський дядечко, залишивши менi прибуток у декiлька тисяч американських доларiв за умови, що я переїду до Сполучених Штатiв й займусь iнтересами його фiрми. Ця перспектива припала менi до серця надзвичайно: я вiдчував, що життя моє потребує струсу. Та було дещо iнше: мольовi проточинки з'явились на плюшi подружнього затишку. В останнiй час я помiчав, як моя дебела Валерiя якось змiнилась — виказує дивне занепокоєння, iнодi щось на кшталт обурення, а це не пасувало до встановленого характеру персонажа, який вона повинна була для мене грати. Коли я повiдомив їй, що ми незабаром попливемо до Нового Йорку, вона похнюпилась i впала в задуму. Була докучлива тяганина з її документами.
Вона ж бо мала кепський Нансенський паспорт i одержанню вiзи аж нiяк не сприяло швейцарське громадянство чоловiка. Я пояснював неминучiстю стояння в хвостах до префектури та великими iншими прикрощами її млявий та нечулий настрiй, на який аж нiяк не впливали мої змальовування Америки, країни рожевих дiтей та величезних дерев, де життя буде набагато кращим, нiж в нудному, сiрому Парижi.
Одного ранку (її папери були вже майже впорядкованi) ми виходили з якоїсь офiцiйної будiвлi, як раптом бачу, що Валерiя, яка важко тупала поряд зi мною, починає енергiйно й мовчазно трусити своєю болонковою головою.
Спочатку я не звертав на це жодної уваги, та потiм спитав, чому їй власне здається, що там всерединi щось є? Вона вiдказала (перекладаю з її французького перекладу якоїсь слов'янської площини): "В моєму життi є iнша людина".
Нема чого й казати, що чоловiковi не надто сподобались такi слова.
Мене, не криюсь, вони приголомшили. Прибити її тут-таки на вулицi — як би вчинив чесний мiщанин — не можна було. Роки прихованих страждань мене навчили самовладанню надлюдському. Отже я чимскорiш сiв з нею в таксомобiль, який деякий час заклично повз за нами, i в цьому порiвняно спокiйному усамiтненнi запросив її до пояснення її диких слiв. Мене душила зростаюча лють — о, не тому, що я знав якусь нiжнiсть до цiєї балаганної фiгури, яка зветься мадам Гумберт, але тому, що нiкому крiм мене не дозволено було вирiшувати проблеми законних i незаконних злучань, а тут Валерiя, моя фарсова дружина, нахабно взялася порядкувати за своїм розсудом ще й моїми вигодами й моєю долею. Я зажадав, аби вона назвала менi коханця. Я повторив питання; та вона не припиняла свого клоунського базiкання, й далi теревенячи про те, яка вона нещаслива зi мною, й хоче негайно зi мною розлучитись.
"Mais qui est-ce?" загорлав я нарештi, двигнувши її кулаком по колiну, й вона, навiть не зморщившись, втупилась в мене, наче вiдповiдь була такою простою, що й пояснень не треба. За цим швидко звела плечем i вказала пальцем на м'язисту потилицю водiя. Той загальмував близько невеликої кав'яренки й представився. Не можу пригадати його кумедного прiзвища, але через стiльки рокiв вiн бачиться менi ще зовсiм ясно — кремезний русак, колишнiй полковник Бiлої Армiї, пишновусий, острижений їжаком. (Таких як вiн не одна тисяча жила з цього безтямного промислу в Парижi). Ми сiли за столик, бiлогвардiєць замовив вино, а Валерiя, поклавши на колiно промоклу серветку, говорила далi — в мене радше, нiж зi мною: у цей величний келих вона сипала слова з безупиннiстю, якої я й не чекав вiд неї, причому щомитi вибухала залпом польських або росiйських фраз у напрямi свого незворушного коханця. Становище ставало абсурдним, i воно стало абсурднiшим, коли таксомобiльний полковник, iз хазяйською усмiшкою перервавши Валерiю, почав розвивати власнi домисли й задуми. Промовляючи потворною французькою, вiн накреслив ту царину любовi та працi, в яку вiн наважився ввiйти за руку зi своєю жiночкою. Вона ж тепер зайнялася своїм виглядом, сидячи мiж ним та мною: пiдмальовувала випнутi губки, виправляла подзьобуванням пальцiв (при цьому строюючи пiдборiддя) виперед блузки й так далi, а вiн мiж тим говорив про неї, не тiльки як начебто її не було з нами, але так, як буцiм вона була сирiткою, котру наразi переводили задля її ж добра вiд одного мудрого опiкуна до iншого, мудрiшого; i хоч я перебiльшував i можливо паплюжив усi враження через свiй безпорадний гнiв, присягаюсь, що полковник преспокiйно радився зi мною щодо таких речей як її дiєта, регули, гардероб, i книжки, якi вона вже читала чи повинна була прочитати. "Здається менi, казав вiн, їй до вподоби Жан Крiстоф — як ви гадаєте?" О, вiн був сущий лiтературознавець, цей добродiй Таксович.
Я поклав край його дзижчанню тим, що запросив Валерiю зiбрати свiй жалюгiдний скарб негайно, на що пошляк полковник заявив, що охоче знесе його в авто власноруч. Взявшись до виконання обов'язку, вiн повiз Гумбертiв, мосьє та мадам, додому, й повз весь шлях Валерiя говорила, а Гумберт Грiзний внутрiшньо радився з Гумбертом Покiрним, кого саме заб'є Гумберт Гумберт — її, чи її любого приятеля, або обох, або нiкого. Згадую, як одного разу я мав у руках пiстолет, що належав студентовi-спокласнику, в ту пору мого життя (здається, я про ту пору не згадав, та це не до потреби), коли я плекав думку порозважатись iз його сестрою (вкрай сяйливою нiмфеткою, з великим чорним бантом) i потiм застрелитись. Тепер же я питав себе, чи варта була Валечка (як її називав полковник) того, щоб застрелити її, задушити або втопити. Вона мала вельми чулi руки та ноги, i я вирiшив обмежитись тим, що завдам їй страшенного болю, як тiльки ми усамiтнимося.
Та цьому не судилося бути. Валечка — яка вже на той час проливала потоки слiз, забарвленi розмальованою райдугою її косметики — взялася всяк-так набивати речами скриню, двi валiзи, порепану картонку, — i жадання взути гiрськi чоботи й з розгону штурхнути її в круп було, ясна рiч, нездiйсненним, допоки клятий полковник порпався поблизу. Не те, що вiн поводився нахабно, чи якось подiбно до цього: навпаки, вiн виявляв (якби на боковiй сценi того еатру, до якого мене залучили) делiкатну старосвiтську чемнiсть, при чому супроводжував усякий свiй порух неправильно вимовленими вибаченнями (же деманд пардон... еске же пуi...) з великим тактом вiдвертався, поки Валечка здирала свої рожевi штанцi з мотузки над ванною; але мерзотник перебував, здавалось, повсюди, пристосовуючи громадь свою до анатомiї квартири, читаючи мою газету в моєму ж крiслi, розв'язуючи вузли на мотузцi, закручуючи собi цигарку, рахуючи чайнi ложечки, вiдвiдуючи уборну, допомагаючи своїй дiвцi загорнути електричну сушарку для волосся (подарунок її батька) й виносячи на подвiр'я всякий мотлох. Я сидiв, склавши руки, одне стегно на пiдвiконнi, гинучи з нудоти й ненавистi. Нарештi вони обидва вийшли з квартири, яка дрижала, — вiбрацiя дверей, як я їх захлопнув, довге мала вiдлуння в кожному моєму нервi, що було слабою замiною того заслуженого ляпасу навiдмах по вилицi, якого б вона отримала на екранi за всiма правилами теперiшнiх кiнофiльмiв. Граючи незграбно свою роль, я попростував у ванну, аби перевiрити, чи не взяли вони мого одеколону; нi, не взяли; та я помiтив iз корчем злобної огиди, що колишнiй радник царя, добряче спорожнивши мiхур, не спустив воду. Ця врочиста калюжа зайшлої урiни з розлiзлим у нiй змоклим темно-жовтим недопалком побачилась менi найвищою образою, i я шалено крутнувся, шукаючи зброї. Насправдi ж, вочевидь, не iнакше, як росiйська мiщанська ввiчливiсть (з домiшкою мабуть чогось азiйського) подвигла доброго полковника (Максимовича! — його прiзвище раптом прикотило знов до мене), вельми пихату людину, як усi росiяни, на те, щоб спровадити iнтимну нужду з пристойним беззвуччям, не пiдкресливши малу площу чужої квартири виверганням гучноголосого водоспаду поверх власного приглушеного струмочка. Та це не спало менi на думку в ту хвилину, коли ревучи вiд лютi я нишпорив по кухнi в пошуках будь-чого поважнiшого вiд мiтли. Раптом, кинувши це, я ринувся з дому з героїчним намiром напасти на нього, покладаючись на самi кулаки. Однак, всупереч моїй природнiй силi, я зовсiм не боксер, мiж тим як низькорослий, але широкоплечий Максимович скидався на злитого з чавуну. Порожнеча вулицi, де вiд'їзд моєї дружини не був нiчим вiдзначений, окрiм стразового ґудзика, що палав у багнюцi (загубленого пiсля того, як вона берегла його три нiкому непотрiбних роки в зламанiй скриньцi), ймовiрно врятувала мене вiд роз'юшеного носа. Та байдуже: з часом помста за мене приспiла. Один з Пасадени сказав менi якось, що мiсiс Максимович, роджена Зборовська, сконала в пологах 1945 року. Вона з чоловiком потрапила якимсь чином з Францiї до Калiфорнiї; там, протягом цiлого року, за достойний оклад, вони слугували об'єктами дослiдження, що його провадив вiдомий американський етнолог. Дослiд мав на метi встановити людськi (iндивiдуальнi та расовi) реакцiї на живлення лише бананами та фiнiками при сталому перебуваннi навкорячки. Мiй оповiдувач, за фахом лiкар, присягався менi, що бачив на власнi очi обох — огрядну Валечку та її полковника, на той час посивiлого й також сильно згрубiлого, як вони старанно плазували по полiрованiй пiдлозi уздовж ряду ясно освiтлених примiщень (в одному були фрукти, в iншому вода, в третьому пiдстилки, i т.д.) у товариствi декiлькох iнших найнятих чотириногих, набраних серед терплячих i беззахисних верств. Я тодi-таки спробував вiдшукати в антропологiчному часопису результати цих дослiджень, та напевно вони ще не були оприлюдненi. Звiсно, цим науковим плодам потрiбен час для кiнцевого дозрiвання. Маю надiю, що звiт буде iлюстрований добрими фотографiями, коли вiн з'явиться, проте не надто ймовiрно, щоб тюремнi бiблiо еки одержували подiбнi працi. Та, якою я змушений нинi користуватись, є винятковим прикладом кепського еклектизму, який керує вибором книжок у закладах, подiбних цьому. Тут є Бiблiя, авжеж, i є Дiккенс (давнє багатотомне Дiлiнгамове видання, Новий Йорк, MD CCCL XXXVII); є й "Дитяча енциклопедiя" (у якiй трапляються доволi гарненькi фотографiї сонце-волосих герль-скаутiв у трусиках), є й детективний роман Ага и Крiстi "Оголошено вбивство"; але поза тим є такi дрiбнички як "Бурлака в Iталiї" Переї Ельфiнстона, автора "Знову Венецiя", Бостон, 1868, й порiвняно недавнiй (1946) Who's who in the Limelight — перелiк акторiв, режисерiв, драматургiв i знiмки статичних сцен.