Наступного дня астматична жiнка, розфарбована, гомiнлива, просякнута часником, з майже фарсовою провансальською говiркою й чорними вусами над лiловою губою, повела мене до свого власного, вочевидь, помешкання й там, наперед долучивши гучне цмокання до зiбраних жмутиком кiнчикiв пальцiв, щоб пiдкреслити якiсть свого сласного як ружанець товару, еатрально вiдгорнула фiранку, за якою вiдкрилась половина, що слугувала за всiма ознаками спальнею для численної та невибагливої родини; та на сценi в той час нiкого не було, окрiм потворно вгодованої, вiдразливо негарної дiвчини рокiв принаймнi п'ятнадцяти, iз малиновими стрiчками у важких чорних косах, котра сидiла на стiльцi й жартома пестила голомозу ляльку. Коли я вiдмовно похитав головою й спробував вибратися з пастки, звiдниця, прискорено лопочучи, почала стягувати брудно-сiру куфайку з бюста молодої велетки, а потiм, переконавшись в моєму рiшеннi вiдiйти, зажадала "son argent". Дверi вглиб кiмнати розкрилися, й два чолов'яги, виступивши з кухнi, приєднались до спору. Були вони якоїсь кривої будови, голошиї, чорнявi; один з них був у темних окулярах. Маленький хлопчик та замурзана кривонога дитина замаячили десь за ними. З нахабною логiчнiстю, притаманною жахам, розлючена звiдниця, вказавши на мужчину в окулярах, заявила, що вiн ранiш служив у полiцiї — а тому краще, мовляв, труснути калитою. Я пiдiйшов до Марiї (адже таким було її зоряне iм'я), котра на той час преспокiйно переправила свої важкi ляжки зi стiльця в спальнi на табурет за кухонним столом, щоб там знову взятись за суп, а дитина тим часом пiдняла з пiдлоги їй належну ляльку. В тужливому запалi, що надавав певного драматизму моєму недоладному жестовi, я сунув грошi в її нiякову руку. Вона здала свiй дар екс-сищиковi, й менi дали дозвiл вiддалитись.
7.
Я не знаю, чи був альбом свахи додатковою ланкою в ромашковiй гiрляндi долi — та хоч би там як, — невдовзi по тому я намислив одружитись. Я утямив, що рiвне життя, домашнiй харч, усi звичаї шлюбного побуту, профiлактична одноманiтнiсть лiжкової дiяльностi i — як знати — майбутнє зростання моральних цнот, деяких чисто духовних ерзацiв, могли б допомогти менi — якщо не позбутись ганебних та шкiдливих покликiв, то принаймнi чемно з ними справлятися. Невелике майно, що я успадкував по батьковi — (нiчого значного — "Мiрану" я давно продав) на додачу до моєї вражаючої, хоч i дещо брутальної чоловiчої краси, дозволило менi зi спокiйною впевненiстю вдатись до вiдповiдних пошукiв. Добряче роздивившись, я вподобав дочку польського лiкаря: добряк лiкував мене вiд серцевої нестачi та нападiв запаморочення.
Iнодi ми разом грали в шахи; його дочка дивилась на мене звiд мольберта i мною позиченi їй очi або кiстянки рук встромляла в те кубiстичне глупоття, яке тодiшнi освiченi панночки малювали замiсть персикiв та овечок. Дозволю собi повторити, тихо, але поважно: я був, та ще залишився, всупереч усiм своїм поневiрянням, винятковим вродливцем, зi стриманими рухами, з м'яким волоссям i нiби похмурою, але вiд того бiльш привабною поставою великого тiла. При такiй мужностi часто буває, що в гiдних показу рисах суб'єкта вiдбито щось похмуре та розбурхане, що треба ховати. Так сталося й зi мною.
Нажаль, я добре вiдав, що варто менi ляснути пальцями, щоб отримати будь-яку дорослу особу, обрану мною, я навiть звик не дуже зважати на жiнок, боячись саме того, що та чи iнша плюхне як набряклий соком плiд менi на холодне лоно. Якби я був що зветься "пересiчним французом", охочим до пишно вбраних дам, я легко би знайшов серед знавiснiлих вродливиць, якi плюскались у мою понуру скелю, iстоту значно привабливiшу, нiж моя Валерiя. Та в цьому виборi я керувався мiркуваннями, що по сутi зводились — як я надто пiзно втямив — до ницього компромiсу. I все це лише показує, яким страшенним дурепою був Гумберт у справах кохання.
8.
Хоч я твердив собi, що потребую лиш сублiмованого pot-au-feu та живих пiхв, одначе те, що менi подобалось у Валерiї, це була її iмперсонiзацiя малого дiвчатка. Вона прикидалась малятком не тому, що второпала мою таємницю: таким був просто її власний стиль — i я вскочив. Насправдi-бо цiй дiвчинцi було принаймнi пiд тридцять (нiколи я не мiг встановити її точний вiк, адже навiть її паспорт вводив в оману), i вона давно вже розлучилась зi своїм дiвоцтвом за обставин, якi змiнювались за настроєм її пам'ятi. Я ж зi свого боку був наївним, як тiльки може бути наївною людина iз сексуальним ґанджем. Вона здавалась якоюсь пухнастою й грайливою, вбиралась la gamine, щедро показувала гладкi ноги, вмiла пiдкреслити бiлину пiд'єму ступнi чорним оксамитом черевичка, i приндилась, i вигравала ямками, й затрушувала коротким бiлявим волоссям в найтрафаретнiший в свiтi спосiб.
По короткому обрядi в ратушi я привiв її на нову квартиру й дещо здивував її тим, що перед початком будь-яких любощiв змусив її перебратись в просту нiчну дитячу сорочку, яку я щасно вкрав зi скринi (шатної шафи) в сиротинцi. Шлюбна нiч видалась доволi кумедною, й через мої дiї дурка моя була в iстерицi. Та дiйснiсть невдовзi перемогла. Обiлявлена кучеря виявила свiй чорнявий корiнець; пушок обернувся на колючки неголеної гомiлки; рухливий вологий рот, як я його не пхав коханням, вивернув свою мiзерну подiбнiсть iз вiдповiдною частиною на заповiтному портретi її жабоглядної покiйної матiнки; i згодом замiсть блiдого вуличного пiдлiтка, в Гумберта Гумберта опинилась на руках велика, дебела, коротконога, грудаста й цiлковито безглузда баба.
Такий стан тривав вiд 1935-го року до 1939-го. Єдиною чеснотою Валерiї була її сумирнiсть, i як не дивно, вiд цього було затишно в нашiй новiй квартирцi: двi кiмнатки, димний краєвид в одне вiкно, цегляний мур — в iнше, крихiтна кухня, черевикоподiбна ванна, в якiй я почувався Маратом, дарма що не було бiлошийої дiвчинки, щоб заколоти мене. Ми провели з дружиною чимало вечорiв — вона заглибившись в свiй Paris Soir, я — працюючи за хлипким столиком. Ми вiдвiдували кiно, велодром, змагання з боксу. До її прiсної плотi я звертався лиш зрiдка, тiльки хвилинами гострої потреби, крайнього вiдчаю. Була в бакалiйника, що по той бiк вулицi, мала донька, тiнь якої зводила мене з розуму; втiм, за допомогою Валерiї я-таки знаходив деякi законнi виходи з мого фантастичного лиха. Та що стосується домашнього харчу, то ми без слiв залишили pot-au-feu й харчувалися здебiльшого в вузькому ресторанчику з єдиним довгим столом на rue Bonaparte, де настiльна скатертина була в винних плямах, й переважав iноземний гомiн. А в будинку поряд антиквар виставив у заставленiй вiтринi препишний, барвистий — зелений, червоний, золотий i чорнильно-синiй — давнiй американський естамп, на якому був паровоз з гiгантською трубою, великими химерними лiхтарями та величезним бидлоскидальником, який тягне свої фiолетовi вагони в громову степову нiч i домiшує рясний, чорний, що мерехтить iскрами, дим до кудлатих її хмар.