Тепер галас зчинився й надворі біля курника.
– Капелюх-стрибнув-он-туди, – почувся голос Петера.
– Небилиці! – гукнув його тато. – Як-це-капелюх-стрибатиме? Відчинімо-двері-й-подивимось.
Людвіг Чотирнадцятий не міг лишатися тут надовше.
– Не кривдіть мого брата, – попросив він Тутту Карлсон. – У Лабана добре серце.
І тієї самої миті, як тато Малот і Петера відчинив двері до курника, Людвіг Чотирнадцятий гайнув через віконце надвір, – тільки смуга лягла. Єдине, що він залишив після себе, – Опудалів капелюх, що валявся долі.
А ще Людвіг почув Петерові слова:
– Бачите-ми-казали-правду.
– Нічогісінько-не-второпаю, – мовив тато. – А-ти-що-скажеш-Максиміліане?
Пес гавкнув. Звичайно, він дещо зрозумів.
– Стривай-но, – пробурмотів пес. – Іншим разом тобі так перепаде, що жалко буде на тебе дивитись, малий хитруне.
Розділ дванадцятий
Людвіг Чотирнадцятий устиг додому якраз на вечерю.
Усі сестрички й братики зібралися навкруг Лабана, що неквапом потягувався на підлозі.
– Мені снився чудовий сон, – поважно мовив він.
– Щось ти зарані виспався, – сказав Леопольд. – Ми ще тільки лягатимемо.
– Малим дітям саме час лягати, – провадив своєї Лабан. – А нам, дорослим, на думці пригоди.
– Які пригоди? – поцікавилась Лоттен.
Лабан таємниче усміхнувся.
– Завтра дізнаєшся, – відповів він і підморгнув татові Ларсону.
– Дітки, ану спати! – нагримала мама Ларсон. – Надворі вже ніч.
Тринадцятеро лисенят зникли в спальні. А чотирнадцяте, Лабан, пішло до дверей.
– Будь обережний, – мовив на прощання тато Ларсон.
– Як завжди, – відповів Лабан. – Хіба ви забули, що я Лабан Хитрий?
Людвіг Чотирнадцятий лежав у своєму ліжечку й перевертався з боку на бік.
"Хоча б його там не скалічили, – думав він. – Бо Тутта Карлсон може його гарненько провчити".
Невдовзі по тому Людвіг таки задрімав, та скоро його збудив пронизливий крик.
– Ой-йо-йой! – вив хтось у вітальні. – Я геть покалічений! Ой-йо-йой!
То кричав Лабан.
Виходить, що він уже повернувся?
Людвіг Чотирнадцятий неабияк злякався. Що там Тутта Карлсон устругнула? Він же благав її не кривдити Лабана.
Усі лисенята посхоплювалися від Лабанового крику. Людвіг Чотирнадцятий відчинив двері, й вони прикипіли очима до вітальні.
Такого видовиська вони ще зроду не бачили.
На канапі, яку тато Ларсон спорудив із дерев'яної скриньки, лежав Лабан і рюмсав. Мама Ларсон обняла його за голову і втішала.
Тато Ларсон стояв поруч і роздивлявся якусь штукенцію, що теліпалася на самому кінчику Лабанового хвоста. Людвіг Чотирнадцятий здогадався, що то таке. Тутта Карлсон про такі речі йому розказувала.
ТО БУЛА ПАСТКА НА ЩУРІВ!
– Ой-йо-йой! – стогнав Лабан. – Я до смерті покалічений! Я спливаю кров'ю!
– Цить, не спливаєш, – суворо мовив тато Ларсон. – Ти через власну дурість наробив собі шкоди. А ще хвалився: "Лабан Хитрий!" Та й попався в пастку на щурів. Ану розказуй, як воно було?
– Я минув овес і полуниці, – почав Лабан. – Нічого не чув і нічого не бачив. Лишилося тільки збігти по драбині до курника. Коли це...
– Ну? – нетерпеливився тато Ларсон, бо Лабанові не дуже хотілося признаватись.
– Мені запахло сиром, – вів Лабан далі. – Ти сам казав, що сир корисний. Дай, думаю, покуштую. Якраз переді мною лежав маленький шматочок.
– І ти попав просто в пастку, – зітхнув тато Ларсон.
– О, все ж таки я трішечки хитрий, – почав виправдовуватися Лабан. – Я ж не підходив близько, а хотів підсунути той шматочок хвостиком...
– І пастка спіймала тебе, – докінчив тато Ларсон.
Лабан кивнув і зайшовся слізьми.
– Мені так боліло! – пхинькав він. – Я не стримався та як загорлаю... Попрокидалися всі кури, і зчинилась веремія. Прокинулися й люди, і Максиміліан. Я – лапи на плечі й скільки духу тікати з оцією штукенцією на хвості. Пес замалим не догнав мене.
– Бідолашний Лабан, – зітхнула мама Ларсон і погладила його своїм хвостом. – Перший раз до курника йти нелегко.
– Ой, біда мені, біда, – мовив Лабан, – у мене пів-хвоста зосталося.
– Ось я прикладу тобі пластир, – пообіцяла мама Ларсон. – І до завтра ти знов будеш здоровий.
Тато Ларсон відчепив пастку й поставив її на столі.
– Дивіться, – звернувся він до дітей, що стояли у відчинених дверях. – Я завжди казав, що ви повинні берегтися людей і собак. А спитайте Лабана, чи не така сама небезпечна й пастка?
Лабан, підібгавши розтовченого хвоста, пішов до спальні.
Лисенята захихотіли.
– Лабан Нехитрий, Лабан Нехитрий, – прошепотіло котресь із них.
Лабан затулив лапками вуха, щоб не чути.
– Гей! – погукав його Людвіг Чотирнадцятий. – Послухай, а мені здається, що ти хитрий.
– Ти теж кепкуєш із мене? – спитав брат.
– Зовсім ні, – мовив Людвіг. – Ти справді хитрий. Коли б ти підсував той сир не хвостом, а писком, то пастка вчепилася б тобі в носа. А це куди гірше!..
Тато Ларсон замислено сидів у вітальні в кріслі. Йому не йшла з голови пастка. За своє довге життя він ніколи не чув, щоб люди ставили пастки на драбинах для курей.
Якимсь дивом хтось дізнався, що ввечері до курника навідається непроханий гість.
Від кого?
Чи не виходив часом учора з дому Людвіг Чотирнадцятий?
Тато Ларсон вирішив, що вдосвіта поговорить зі своїм найменшим сином.
– І де ж ти вчора гасав? – почав тато Ларсон. – Тебе просто не заженеш до хати.
Людвіг Чотирнадцятий відвернувся.
– Гуляв собі.
Тато Ларсон не зводив з нього очей.
– Мабуть, біля курника?
Людвіг Чотирнадцятий кивнув.
– Отже, це ти розказав Тутті Карлсон і всім іншим курям, що до них прийде Лабан? – питав далі тато Ларсон.
Людвіг Чотирнадцятий знов кивнув.
Волосинки на татовому хутрі стали сторч.
– А як ти потрапив у курник? – суворо спитав він. – Серед білого дня тебе могли побачити.
Людвіг Чотирнадцятий розповів, як він узяв Опудалового капелюха, щоб пробратися до курей.
Аж тоді він насилу зважився звести очі на тата.
– Ви дуже гніваєтесь? – пошепки спитав він і сховав носика у своє хутро. – Але я просив курей не завдавати Лабанові шкоди. Я не знав, що вони надумали поставити щурячу пастку.
Запала мовчанка.
Людвіг Чотирнадцятий обережно висунув писочок із хутра. Ти ба! Що це таке?
Тато Ларсон сидів і реготав.
– То ви не гніваєтесь? – перепитав Людвіг Чотирнадцятий.