Він обережно підвівся з ліжка й став під дверима, що були зроблені зі старого іржавого дека.
– Тату, а ви вірите, що Людвіг приведе сюди Тутту Карлсон? – долинув Лабанів голос.
– Ні, не вірю, – мовив тато Ларсон. – Але якщо курча не прийде до нас, то ми підемо до нього.
Людвіг Чотирнадцятий гикнув. Він здогадався, що в тата Ларсон, на думці.
– Отож я й кажу, – не вгавав тато Ларсон. – Треба піти до курника, щоб привітати Тутту Карлсон і всю її рідню. Може, й сьогодні ввечері. Я страшенно голодний!
Людвіг Чотирнадцятий насилу стримався, щоб не скрикнути. Як може тато таке говорити?!
– Я придумав ще краще, – мовив Лабан. – Я піду туди сам.
– А чи вистачить у тебе на це хитрощів? – засумнівався тато Ларсон. – Ти ж знаєш, що на подвір'ї є злий пес, а в людей, які мешкають там, є рушниці.
– Якщо туди ходив Людвіг Чотирнадцятий, то й я пройду, – мовив Лабан. – Пустіть мене, тату.
Тато Ларсон замислився.
– Ну добре, – нерішуче мовив він. – Але мені не хочеться, щоб ти накоїв дурниць. Ходи поспи часинку, а туди підеш, як зовсім споночіє.
– Гаразд, тату! – вигукнув Лабан і стрибнув прямісінько до дверей, що вели в дитячу кімнату.
Це було так несподівано, що Людвіг Чотирнадцятий не встиг відскочити від дверей і покотився, мов коржик.
Лабан уп'явся в нього очима.
– Ти підслуховував? – спитав він.
– Що таке? – і собі спитав Людвіг Чотирнадцятий, удавши, наче він щойно продер очі. – Я тільки-но прокинувся і хотів вийти надвір, коли влітаєш ти. Наче тебе хто ошпарив.
– Коли дорослі говорять про важливі речі, малим дітям нічого пхати носа, – поважно проказав Лабан. – Йди собі гуляй. Я хочу гарненько відпочити, бо вночі мені треба зробити щось дуже важливе...
Надворі Людвіг Чотирнадцятий ліг собі на мох прямісінько перед норою.
Оце тобі й маєш!
Він повинен будь-що зашкодити Лабанові – не пустити його в курник.
Але як?
Людвіг Чотирнадцятий міркував і так і сяк. Нарешті знайшов єдину раду: він сам помчить до курника і попередить курей та курчат про нічні відвідини.
Але це треба зробити негайно, хоч воно й небезпечно, бо ще видно, і його дуже легко помітять і люди, і Максиміліан.
Все ж Людвіг Чотирнадцятий наважився. Він обіцяв Тутті Карлсон, що допомагатиме курям проти лисів, а обіцянки слід виконувати.
Він майнув стежиною до огорожі, легко перебіг через овес і аж тоді занепокоївся. У полуницях важко сховатися.
Людвіг Чотирнадцятий помаленьку поплазував між полуницями, водночас роззираючись на всі боки. Та хоч як пильно він дивився, а Опудала посеред грядки не помітив. Тому налетів просто на нього. Отак удруге за сьогодні у нього на лобі вискочила гуля.
Потім з Опудала щось упало додолу. Людвіг Чотирнадцятий з переляку відскочив убік.
А то було не що інше, як капелюх, що впав з Опудалової голови між лисеням і палицею.
Людвіг протер лоба, де заболіло, і рушив далі полуницями. Незабаром полуниці закінчаться, і тоді йому буде ще важче. Перед курником ніде не сховаєшся, бо тебе видно, як на долоні.
Досі Людвігові Чотирнадцятому щастило. На подвір'ї начебто було спокійно.
Аж ось...
Відчинилися хатні двері, і надвір вийшли Петер, Малот і Максиміліан.
Людвіг Чотирнадцятий сподівався, що вони кудись підуть, та дарма, їм заманулося гратися саме тут.
Звичайно, ні діти, ні пес не бачили його в полуницях, але коли б він перебігав подвір'я, його б одразу помітили.
Людвіг Чотирнадцятий тер на лобі свою гулю й водночас намагався щось придумати.
"Це неможливо, – застогнав він. – Я нізащо не втраплю до курника. У своєму хутрі! І чого я не такої сірої масті, як подвір'я? – снував він далі думку. – А так мені не сховатися. Найкраще вернутися додому й спробувати задурити Лабанові голову, щоб він не йшов сюди".
Людвіг Чотирнадцятий крутнув головою, і погляд його зупинився на Опудалі.
– А може, мені вирядитися Опудалом? – промурмотів він.
А чого б і ні?
І враз Людвіг придумав:
КАПЕЛЮХ!
Той капелюх, що злетів з Опудала, був майже такого самого сірого кольору, як і подвір'я. З нього вийде прекрасний сховок!
"Ну й молодець же я! – зрадів Людвіг Чотирнадцятий. – Часом і схитрую!"
Він підкрався до капелюха і схопив його. Коли б іще скрутитися клубочком, щоб уміститися в капелюсі.
У кінці грядки він так і зробив. Ось гляньте: Людвіг Чотирнадцятий помістився під капелюхом.
Він пильненько роздивлявся, куди йому бігти, щоб утрапити до самого курника, бо під капелюхом буде як сліпий.
– Ну, нехай щастить, – промовив Людвіг Чотирнадцятий, просичавши чотири рази.
І почалася захоплююча мандрівка до курника.
Та цієї ж миті загавкав Максиміліан.
– Цить! – почувся Петерів голос. – Ніде-ж-ані-шелесь.
Пес загавкав ще дужче.
– Чого-ти-розходився? – почувся голос Малот. – Так-наче-тебе...
– Глянь! – урвав її Петер. – Біля-курника-капелюх!
Людвіг Чотирнадцятий затремтів. Його помітили!
– Хто-це-зняв-його-з-опудала? – обурилася Малот. – Ото-вже-тато-розгнівається!
– Хіба-ти-не-бачиш-що-капелюх-ворушиться? – гукнув Петер.
– Ну-що-ти, – засміялась Малот. – Капелюх-не-може-ворушитися.
– Подивись-сама, – не вгавав Петер.
– Чудасія, – мовила Малот, і їй зробилося лячно. А Максиміліан не переставав гавкати.
– Може-подивимось-на-чудасію-ближче? – спитав Петер.
Людвіг Чотирнадцятий зрозумів, що задумали діти. Тепер йому треба добігти до курника раніше, ніж Малот, Петер і Максиміліан його зловлять.
Коли б розрахувати точно, щоб опинитися біля невеличкої драбинки, а там шмигнути крізь віконце...
Людвіг Чотирнадцятий розрахував добре. Він гепнувся поміж курми і курчатами.
І знов зчинився такий самий лемент, як тоді, коли він прийшов уперше.
– Ряту-у-уйте! Живий капелюх! – кудкудакали кури. – Ряту-у-уй, Кукуріку-Петрусе! Де ти? Капелюх ворушиться, мов якась примара!
Людвіг Чотирнадцятий поквапився скинути капелюха.
– Цитьте, це всього-навсього я! – щодуху крикнув він, щоб його можна було почути й крізь галас.
– Людвігу, – злякано пропищала Тутта Карлсон і подріботіла до нього із закутка. – Що ти тут робиш?
– Сьогодні до вас прибіжить Лабан! – похапцем сказав Людвіг Чотирнадцятий. – Але дай слово, що нічого не скажеш ні людям, ні Максиміліанові. Як-не-як, а Лабан доводиться мені братом.