— Та чорт їх забирай, коли так! — щиро вилаявся Сагайдачний і сіпнув двері до своєї хати.
А в шевському цеху знов заблимали вогні. Хтось із майстрів схопив цебер, зачерпнув із діжки біля порога і вилив на тих, що билися. Це одразу протверезило їх. Лаючись і струшуючись, розійшлися вони по кутках, не дивлячись один на одного.
— Ну що, панове? І вам тепер соромно, — примирливо заговорив Причепа. — Як же тепер — іти додому чи розглянути скарги й подумати, чим і як спокутувати свою провину перед паном гетьманом.
— Тра подумати, батьку. Погано вийшло! Так погано, що просто н-ну... — зітхнув хтось.
І мовчазний віддих ствердив такий висновок. Причепа скористався з цього настрою і запропонував послати трьох старших майстрів до Сагайдачного перепросити його.
— І хай скажуть: "Спасибі вам, мовляв, пане гетьмане, за турботи. Ми люди темні, не добрали, що й до чого. Ми не проти братства; якщо й інші цехи до цього пристануть, то й ми разом..." Ну, і взагалі...
Пропозиція припала до вподоби. І чемності додержимося, і себе не зв'яжемо: "як люди, так і ми".
Майстри повеселішали і перейшли до дрібних справ. Перший виступив Кузьменко. Один з його підмайстрів та один челядник кинули його майстерню й несподівано подалися в мандри.
— Чорт зна, де вони поділися, — знизував він плечима. — Годував їх, поїв, платив за роботу, а вони пішли саме перед михайлівськими рочками. Тут кожна хвилина дорога, бо кожен купує собі на рочках чоботи, а вони пішли. Навіть грошей зароблених не взяли, падлюки.
Справа була серйозна. Цехи вперто боролися із утечами підмайстрів, бо це руйнувало майстерський добробут і роздмухувало в підмайстрах дух протесту проти кожного визиску. Але підмайстри міцно трималися права вільного переходу з майстерні до майстерні, з одного міста до іншого, бо розуміли, що закріплення їх за певною майстернею потроху перетворить їх на хлопів. Щоб боротися з майстрами та їх визиском, підмайстри об'єдналися в так звану господу, юнацьке товариство, щось на зразок цeхy. В Польщі, Галичині та і в Києві боротьба між цехами і господою часто набирала гострих форм. А все ж таки майстри вперто намагалися закріпити за собою підмайстрів, учнів та челядників.
— Як це так? — обурено доводив Кузьменко. — Кинули майстерню в розпалі роботи?!
— А чому ви, пане майстре, годуєте нас гнилою рибою? — обізвався Савка, один з його підмайстрів, викликаний як свідок.
— Коли?! Брешеш, собако! Ніколи не годував вас гнилятиною, — гримнув майстер, ступнувши до парубка.
— Та хіба ж ви забули, як ми мало не вмерли в петpiвку? Вже панотець збирався нас маслособорувати! Пан Причепа бачили, як ми корчилися. Хіба таке бува від свіжої харчі? А м'ясо з хробаками? Кинули ми його котові, а кіт понюхав та й почав лапою закопувати. Навіть тварина розуміє, що не можна падлом живитися.
— Та хіба ж це від харчу? Напилися п'яні, застудилися, — знизив тон Кузьменко, відчувши, що справа обертається проти нього.
— А де це чувано, щоб працювати в свята?!
— Та хіба ж це на мене? — здивувався Кузьменко. — Треба на святу церкву камінь воску. Це ж богові, а не мені! Гріх про це й казати.
— А хто мусив дати віск? Ви чи ми? — спалахнув Савка. — Чи ви гадали догоджати богові чужими руками?
— Та що ви до мене присікуєтесь! І в Петренка працюють святами, і в Безмощука. Хіба тільки в мене?
Але підмайстер теж був упертий.
— Що ж, через це й пішли їх підмайстри козакувати. І ми підемо. Ми не хлопи і не невільники, щоб спину гнути без відпочинку. Так ми й ухвалили всією господою, — звернувся він до Причепи, — і низько вклоняємося вам, батьку, і просимо вашого захисту, бо тепер, влітку, ми працюємо від зорі до зорі. Сил наших не стало. Отож ми й надумали працювати від зорі до вечерні, бо так більше не можна. 3несиліли зовсім.
— Як це — до вечерні?! Та що вони — сказилися, чи що?! ~ обурено загули майстри.
— Де це чувано — до вечерні!
— Ледарі нещасні! Їм аби з дівчатами гуляти, а робота хоч провались.
Тепер серед майстрів виявилася цілковита одностайність. Навіть Грицько почув себе господарем. А Кузьменко налився кров'ю і стиснув кулаки.
— А канчуків не бажаєте? — ступнув він до підмайстра, нахиливши голову, як бик, готовий підкинути його на роги.
— 3ачепіть-но тільки, — не відступив Савка, хоч від Кузьменкової загрози пішли по його спині дрижаки. — Так ми згодилися, так воно й буде. Або всі кинемо роботу.
— І подохнете з голоду! Тоді не чекайте на обід або на вечерю. Сухої скоринки хліба не дістанете, шибеники! Благатимете тоді "гнилої риби", та дулю вам замість риби дамо.
Замість відповіді Савка кинувся до вікна і рвучко розкрив його. — Ану, хлопці, йдіть-но сюди! Чуєте, що кажуть пани майстри? — гукнув він у ніч.
Затупотіли важкі кроки, залунали голоси, і за вікном виросли молоді засмаглі обличчя.
— Що таке?
— Що там? — посипалися запитання.
— Та пани майстри кажуть, щоб ми й далі робили від зорі до зорі, і не бажають зробити нам будь-якого послаблення, ще й канчуками загрожують.
— Он як! Де це чувано, таке знущання!
— Сидиш над чобітьми, як п'яний. Голова від утоми падає.
— Сил не стає!
— Очі заливаються кров'ю!
Майстри мовчали, вражені одностайним виступом господи.
— От сучі сини, скільки часу просиділи під вікнами, — прошепотів хтось.
— Спритно підстроїли, шельми! — перезирнувся Павло з Остапом.
— Атож! Це як у нас, у Львові.
Але майстри вже опанували себе.
— Геть звідси, наволоч! — разом гримнули вони, кинувшись до вікон і дверей.
Одні зачиняли вікна, інші вхопили Савку за плечі.
— Геть, голоштанці! — ревли вони.
— Без вас ухвалимо, що треба!
— Чекайте відповіді надворі!
А Причепа знов грюкнув по столу кулаком і наказав, повершивши голосом гамір.
— Хай підмайстри вийдуть! А ви, панове, заспокойтеся. Обміркуємо все як слід.
Підмайстри не встигли озирнутися, як опинилися надворі. Чиїсь руки щільно зачинили двері і засунули важким засувом.
Залишившись на самоті, майстри дали волю своєму обуренню.
— Іч, сволота: сиділи на присьбі та підслухували!
— І тепер розпатякають усе по місту!
— Так. Ще й про пана гетьмана базікатимуть.
— Чортзна-що!.. От не сподівалися!
Це було вже занадто. Майстри збентежено чухалися або плювалися з люті.