— Чого ж ти мовчиш? — не витримав він нарешті. — Скажи, доведи їм, що вони брешуть. — Змусь їх замовкнути. Як тут говорити, коли вони репетують, наче перекупки на ярмарку.
Причепа схаменувся, вихопив з рук у розгубленого діда Омелька ціпок і загрюкав ним по столу.
— Цить, бісові діти! — гримнув він на весь голос, Камінь воску з пики за бешкет! Забули статут, чортові горлаї?!
Оклик був такий загрозливий, що майстрові вщухли. Не дивлячись на цехмістра, вони покірливо зайняли свої місця.
— Соромно за вас! — гримав Причепа? розпалюючись. — Камінь воску штрафу! Як ви наважилися пороззявляти пельки на пана гетьмана! Що він вам — сват чи брат? Та він вас на порох зітре за такий бешкет!
Майстри ніяково м'яли шапки.
— Даруйте — нам, пане гетьмане, — низько вклонився старий майстер із блідим іконописним обличчям. — Це ми з дурного розуму.
— Та хіба ж ми не вдячні... Це все Грицько баламутить, хай він подавиться своїм язиком, — запобігливо підхопив Кузьменко.
І дивно було бачити, як ця груба, уперто-жорстока людина улесливо зазирає в вічі, наче собака в провині.
Сагайдачний мовчки постукував по долівці довгою срібною острогою. Він ніби не чув, що говорили йому майстри.
— Не гнівайтеся, пане гетьмане. Ми люди темні, невчені, — лунали голоси.
А Грицько мовчав і спідлоба дивився на Сагайдачного і на збентежених майстрів, і очі його блищали, наче у вовка. Сагайдачний потроху заспокоювався. Звик він загнуздувати буйних січовиків. Ще мить — і він опанує себе і заговорить. І майстри перетворяться на м'який віск в його руках, коли раптом очі його зустрілися з гарячим Грицьковим поглядом. І стільки невблаганної ворожнечі, стільки зневаги було в цьому погляді, що напівпритамована лють знов спалахнула пожежею. Сагайдачний зблід, рвучко підвівся, і очі його блиснули, як блискавки.
— Так і на Січі здіймае галас голота, поки добере, що й як! — кинув він гостро. — Можна подумати, що прийшов до вас не ваш козацьким гетьман, а коронний гетьман з старостами та воєводами. Тим гірш для вас, що ви не розумієте різниці. Хай шляхта сама встановлює для вас закони! Скоряйтеся їм, як отара. Хай не буде у вас своїх представників на соймі! Проживете й без них; проживете й без школи, і без науки, і без закону, і без війська Запорозького, що всією своєю громадою увійшло б до братства, як ваше передмур'я і ваш оборонець. Нащо до вас звертатися, пильнувати ваших інтересів, боліти на кожен ваш біль! Не діждеш від людей подяки! Спалили люди Яна Гуса, так і від вас не дочекаєшся нічого, крім гострої палі або плахи.
І твердим кроком, із презирливою усмішкою на вустах, Сагайдачний вийшов із хати. Це було так несподівано, що ніхто не встиг ані відповісти, ані затримати його. Мовчки перезиралися шевці, а дід Омелько так розгубився, що навіть не замкнув дверей. І полився крізь них нічний вітер, роздмухуючи на покутті рушники й фіранки на вікнах.
— Що ви наробили?! Сучі діти, — завищав Причепа, хапаючись за голову. — Що ви наробили! Верніть його! Поверніть!
Кузьменко кинувся до дверей, але за мить повернувся сам до хати і важко впав на лаву. Піт котився з нього в три струмки. Він сопів, віддихувався і водив навколо очманілими очима, як людина, що її вдарило громом. І раптом погляд його впав на Грицька. Жили йому напнулися. Шия стала червоно-синя.
— Це ти, ти, шибенику, все наробив! — заревів він не своїм голосом.
— Атож! Він, стерво!
— Галган! Голота нещасна!
Майстри всі говорили разом, раді зірвати на ньому свій гнів.
— Та хіба це майстер! Нетяга вошивий!
— Що тільки вміє каламутити людей!
— Та тепер гетьман нас із світу зживе! — репетували вони, підступаючи до Грицька з кулаками. — Ми тобі покажемо, цуценя! — гримнув Кузьменко і, розмахнувшись, ударив його в ухо.
Грицько з несподіванки ойкнув і сів, але за мить кинувся на ворога. Зчинилася бійка. Над кашею голів і тулубів блимали жилаві кулаки. Хтось здер скатертину. З гуркотом упали мідні світочі. Свічки погасли, і ввішла до кімнати срібна місячна ніч. Лайка, сопіння, глухі удари не вгавали.
Тільки Причепа стукотів по столу ціпком і, надсаджуючи груди, репетував на весь голос:
— Чорти! Шибеники! Цить, бо покличу нічну варту!
А Саrайдачний простував вузькою зміїстою вулицею, роздратований і лютий.
"— Бидло! Бовдури! — думав він, і ніздрі його роздувалися з обурення. — На який біс я поліз до того вертепу! Тепер я розумію кира Єлисея.
— А що ти їм приніс своїми промовами? — лукаво спитав унутрішній голос.
— Як то що? Школи, культуру, науку, закони, визволення з-під католицького опікунства! — обурився Сагайдачний на власні вагання. — Як це добре сказано: "Не кидай бісеру свиням, щоб не стоптали вони його ногами". Ось і стоптали. Прийшов до них — по-дурному, як хлопчисько. Розвів теревені. І добре! Нема чого вдавати з себе Ціцерона в свинячому хліві!
З насолодою підшукував він найобразливіші порівняння; щоб знов роздмухати своє обурення.
— Насмілитися обізвати мене здирцею, старшинським обранцем і заступником!!!
— Та хіба ж ти не старшина? Хіба не старшина тебе обрала на гетьмана? — єхидно і в'їдливо засміявся другий голос. — Так, ти був з голотою, підтримував її, поки обрали тебе на військового писаря, поки припливала тобі до рук здобич. Поки почали співати про тебе пісень, а татарські жінки — лякати дітей твоїм ім'ям.
— Брехня! Я нікого не визискую. Моє життя — саме кипіння, походи, боротьба за право і справедливість, складна дипломатична гра, де переможе той, хто обачніший і розумніший. Нема нікого, — хто міг би зрівнятися зі мною. Дратувати турків так, щоб Польща жила під щохвилинною загрозою війни, але не доводити до неї ані Порти, ані кримських беїв. Хіба це не принадна гра? Хіба не високе мистецтво? Служити ляхам як досвідчений ландскнехт, але завжди з каменем у пазусі, гартувати в бою своє військо, щодня підсилювати і збільшувати ту силу, під якою колись провалиться не тільки шляхта, але й хитрий трон Зигмунда ІІІ.
— Задля кого? Навіщо? — примружило сумління насмішкувато-пронизливі очі.
— Для народу, для його волі, культури, віри, мови. Невже це важко зрозуміти? — Якого "народу"? З чийого доручення приїхав ти до Києва? Старшини, що прагне шляхетства й потроху перетворюється на таке ж саме панство? Чи голоти, що прагне землі і хліба і не знає жодної молитви чи догмату, навіть не вміє перехреститися? Та яке їй діло до попів та церков, коли вона по десять років не переступала церковного порога".