Недурно плекав Настю дорогою Сафар, недурно врятував від хана й Ширинського бея. Залишив він собі і Коржа, і Горпину, струнку й вродливу, хоч і виснажену дорогою та смертю дитини:
— Горпино, Горпино, не відходь! Хай нас прив'яжуть до однієї жердини. Я більш не поїду верхи, — шепотіла Настя, захлинаючись від ридань.
Сльози душили її. Вона сякалася в запорошену запаску й розмазувала бруд її по щоках.
— Не піду, моя рибонько. Будьмо разом, — тулилася до неї Горпина, клацаючи зубами. — Ой боже мій, боже! Де ж та правда на землі?!
Горе бранців протверезило її. Вона сиділа поруч на Сафаровому кобеняку і широко розплющеними очима, повними огиди й жаху, дивилася навкруги.
— Лягай Насте, не дивись! — владно наказав Корж, у безсилій люті стискаючи кулаки.
Опиратися — марно. Може, й викуплять його козацькі посли: може, пощастить дати про себе звістку на батьківщину. А поки що треба берегти сили й шукати випадку втекти. А головне, треба якось сповістити Сагайдачного. І, нахилившись до Насті й Горпини, він шепотів, озираючись, чи не підслухують його татари.
— Не побивайтеся і слухайте уважно. Треба якось сповістити пана гетьмана. У Каффі часто трапляються наші лірники-старці. Вони навмисно ходять серед татар і запам'ятовують, хто де в неволі. Тільки перед татарами — анітелень про те, що Настя його наречена, бо тоді вони такий вимагатимуть викуп, що ніхто не зможе його сплатити, а нас закують у кайдани й катуватимуть, щоб дістати більш грошей. Я знаю їх звичай. Недурно стільки разів був у походах.
Тим часом татари закінчили розподіл.
Кожному дісталося по сім-вісім невільників. Плач і голосіння не вщухало. Навіки розлучені навіть не могли розпрощатися як слід. Хто ридав, уткнувши обличчя в землю, хто рвався до тих, кого відганяли, калічачи собі руки й ноги сирицею. Стогін, лайка, прокльони, молитви й голосіння зливалися з пронизливими вигуками татар і лясканням батогів. Згвалтовані жінки ридали в тpaвi, не сміючи підвести очі на батьків і чоловіків, а чоловіки й батьки скреготіли зубами, рвалися з ланцюгів і осипали татар прокльонами.
А татари співали п'яними голосами, кричали, ляскали нагаями і смоктали з бурдюків п'яну бузу та кумис.
— Чорти! Коли вони вже вгамуються? Клалися б спати! — лаявся Корж.
Але табір гудів тисячоголосим гомоном, співами і риданнями. Настя лежала, затуливши лице долонями, щоб не слухати, не бачити нічого, коли раптом Сафар попрямував до неї. Вона здригнулася, підвелася, дивилася на нього повними жаху очима і мовчки відступила, наче до неї наближалася сама смерть. Але Сафар усміхнувся, вищиривши свої рідкі зуби, і важко було сказати, що гірше: ця усмішка, ніби вищир хижака, чи все те, що діялося в таборі.
— Якші ханум [89], не бійся! Ми тебе не чіпатимемо. Ханум — як троянда! А хіба можна псувати квіти в садах аллахових?!
Настя не зрозуміла його ламаної мови. Вона все відступала і раптом спіткнулася, наступивши на когось. Сафар простягнув руку, підтримуючи її, а вона затремтіла всім тілом, неначе жахливий полоз торкнувся її руки.
Тоді Сафар повернувся до свого вогнища й приніс їй дріт, на якому шкварчав смачний шашлик із молодого ягняти, але Настя тільки похитала головою, і очі їй виповнилися таким жахом і зненавистю, що Сафар спинився ні в сих ні в тих. Він застромив свій дріт у землю, знаком наказуючи їй повечеряти, і, повернувшись до вогнища, загорнувся в строкатий халат і за кілька хвилин захропів безтурботним сном щасливої людини.
Зорі пливли небом своєю одвічною путтю. Встали Стожари, осіннє сузір'я. Заходила північ. Замовк, поснув татарський табір. Хропли п'яні пересичені звитяжці. Знесилені від сліз, перевтоми й жаху спали невільники важким сном. Тільки декому снилася воля й рідна країна, втішаючи його хоч уві сні.
І дихав степ пахощами чебрецю й полину, курився ковилем, дзвенів незчисленними голосами цвіркунів. По балках тонким свистом перекликалися сурки. Над погаслими вогнищами кружляли нічні метелики, іноді беззвучною тінню пролітав кажан.
Де-не-де зривалася з неба зоря, спадала вогняною ниткою, і слід її повільно згасав, розсипався золотими жаринками.
НА ЦЕХОВІЙ УЧТІ
Одвідавши Галшкry Гулевичівну, Сагайдачний подався до свого старого приятеля, Хоми Причепи, цехмістра шевського цеху.
З тих часів Київ князів Володимира і Ярослава лежав зруйнований і спустошений, і все громадське, торговельне й ремісницьке життя Києва точилося на Подолі. З півночі захищала його болотяна Оболонь, з заходу — подвійні вали, зі сходу — ріки Дніпро та Почайна, a з півдня громадилися над ним кручі Старого міста, гирло Хрещатого Яру і так звана Замкова гора, де тепер Флорівське кладовище.
Місто було обнесене ровом і дерев'яним тином і такими ж дерев'яними рубленими вежами, де всю ніч перегукувалася нічна варта. За містом були слободи, а на захід — Біскупичі [90] й козацькі кypенi.
Хоча Київ і нараховував лише шість-сім тисяч мешканців, він був великим торговельним центром, куди стікалися товари не тільки з Польщі, Литви й Московщини, але й зі сходу — з Персії, Індії, Аравії, Сірії, Царгорода, Каффи й Трапезунда, прямуючи до Західної Європи. Ішли вони величезним караванами по тисячі чоловік, озброєних до голови. Навантажені товарами вози й верблюди з важкими тороками йшли довгими валками, і Київ мав від них велику користь. Заробляли не тільки воєводи, митники, крамарі й міняйли, але й човняр і, шинкарі й усі, хто давав подорожнім притулок. У Києві було багато пивниць і заїздів, де можна було і смачно поїсти, і випити, і переночувати, а в непоказних одноповерхових домах із крутими гонтовими дахами або солом'яними стріхами, насунутими, як шапки, до вікон, була не тільки достача, а навіть і розкіш.
Місто було переповнене найкращими фруктами, виноградом, рибою і дичиною, коштовними шовками й самоцвітами. Шовк був у Києві дешевший від льону, а перець — дешевший за сіль. Сила ком'яг, дубів та човнів стояло в гавані Почайни, що народжувалася з Оболонського озера і займала русло теперішнього Дніпра, а Дніпро протікав далеко, за Трухановим островом. Тільки пізніше, року 1712, під час весняної поводі, ринули дніпрові води до міста, проковтнувши гирло Почайни, що тепер вливається в Дніпро в Оболонській затоці.