Гнівний і грізний був цього вечора Ширинський бей. Він гадав, що встигне відділити собі кращих невільників і відправити їх до свого двору в Ескі-Криму, а тепер право першого вибору було за мубаширами.
Часто опиралися кримські беї ханським наказам, але знав Ширинський бей, що хан улюбленець султанський, і вирішив цього разу скоритися.
І пішли мубашири бучним табором переписувати здобич, бранців і вояків по загонах.
Насамперед розв'язали тороки і розклали по кобеняках награбоване. Заблищали в світлі вогнищ коштовні церковні чаші, шаблі, чарки, пістолі, .золоті гудзики святкових жупанів, намиста, оксамитові й парчеві кунтуші всуміш із розкішним посудом, хутрами та взуттям. І серед Сафарової здобичі пізнала Настя чимало речей, що оздоблювали батьківську хату або переховувалися по коморах та скринях рідного хутора.
Мулла в зеленому завивалі, троє мубаширів і кілька мурз [86] переходили від вогнища до вогнища, від купи до купи. І кожного разу сідав на землю, підбираючи схрещені ноги, кістлявий, голий по пояс писар і виводив на пергаментному згортку щось подібне до малюсіньких п'явок і гусені, що допіру повилізали з павутиння.
П'яту частку від кожної купи відокремлювали й забирали ханові. Решту знов розкладали на п'ять частинок, і дві з них припадали Ширинському беєві, одна — Сафарові, як ватажкові загону, а решта — його воякам.
Бранці куняли, зморені далекою путтю і небезпечною переправою. Тільки Настя з Коржем полохливо й цікаво стежили за розподілом. Корж мовчав. Він знав, що після дрібної здобичі почнуть ділитися й бранцями. Але нащо передчасно лякати змучених горем жінок. Мовчки смоктав він напівзагаслу люльку, думав про швидку розлуку з дружиною і з болем дивився на Горпину. Знав він, які знущання й муки судяться молодим вродливим жінкам, але що міг він вдіяти, як їх урятувати!
Раптовий галас урвав його думки. Татари щось кричали, бичами розбуркуючи невільників. Зляканий, не зовсім іще очунявши, натовп мружився на вогнища і розгублено перезирався. Заходячись, плакали діти і хапались за материні запаски. Горпина притулилася до Коржа, ніби шукаючи в нього оборони.
І ось наблизився до них Ширинський бей з муллою, мурзами і мубаширами. Швидким досвідченим оком оглядали й сортували вони невільників. І з кожної групи відокремлювали ханський і бейський ясир. Швидко писав щось у пергаментних згортках худий, як кістяк, засмаглий писар, а спритні й м'язисті вояки відривали хлопчиків від батьків, чоловіків від дружин, сестер та матерів.
Припали ханові Надійка й Ганна з хутора Повчанських і маленький небіж Лутошин. Хлопчик розпачливо вчепився в Лутоху і щосили відбивався ногами. Великі рясні сльози котилися по щоках, але жилаві руки віддерли його, і хоч як він брикався й благав, відтягли його геть. І тут, перед невільниками, худорлявий дервіш [87] з профілем хижого птаха звалашив його на славу аллаха й пророка його.
Дрижачи дрібним дрожем, Горпина тулилася до Коржа
і шепотіла білими губами:
— Господи! Що це таке...
— Потурчили хлопчика, — зітхнув Корж. — Заберуть його до Царгорода в євнухи [88]. Виросте вірним султанським собакою. Пропала дитина.
— Дядю!.. Дядечку! — стогнав захлинаючись хлопчик. — Рятуйте!
Лутоха не витримав. Обдираючи руки до кісток, розідрав він ремінь і кинувся до дитини, але чиїсь міцні руки схопили його перше, ніж він устиг обійняти дитину. Засвистіли нагаї з сириці, криваві смуги напухали на козацьких плечах і спині. А інші руки тягли геть дитину: і плач її танув, згасав у чорному мороці ночі.
Настя мовчала, пригноблена, прибита їй здавалося, ніби чиїсь кам'яні руки опустилися їй на плечі, придавили її до землі, заступили світло чорною запоною.
Кінець: рабиня, річ, безсловесна істота, яку продають, калічать, безчестять, як цього забажає власник. Розумом вона і раніш розуміла все, але тільки тепер відчула всіма напруженими нервами й жахнулася як людина, що раптом побачила біля ніг безодню. Свистять і ляскають у повітрі нагаї, і невідомо, на чию голову впадуть вони пекучою гадиною. Пута до крові роздирають руки й ноги. Що їй до того, що Сафар везе її верхи на коні, що жодного ще разу не розсік нагай її пружної шовкової шкіри!
Отже, завтра її продадуть на базарі на ганьбу і втіху, пересиченому пожадливому татаринові.
— Петре! Петре! — ридала вона, ламаючи руки. — Петре, чи ти чуєш мій зойк, мою муку?
Вона заздрила матері, батькові, Горпининій дитині. Заздрила непохованим мерцям, кинутим на здобич воронню та шакалам. Це все ж таки краще, ніж опинитись у гаремі, як Надійка й Ганна, з якими десять день тому ходила вона по малину і в'язала важкі золотаві снопи.
Впавши додолу, Настя билася, як-поранений птах. Вона божевільно реготала, дряпала землю пальцями, повзала по ній грудьми, немов бажаючи пірнути в неї, як гробовий хробак. І, чуючи її ридання, заголосили жінки над собою, як над мерцями.
Але татари звикли до цього. З лайкою кинулися вони на жінок і зливою батогів змусили їх замовкнути. Схлипуючи й дрижачи, стиснулися вони в купу, як вівці під дощем. А татари й далі робили своє огидне діло, відриваючи дружин від чоловіків, дочок від батьків, сестер від братів. Відривали навіки, бо ханський і бейський ясир звертав у бік Бахчисарая, а інших гнали до Каффи і продавали на малоазіатські ринки або на Середземне море. І важко було вгадати, чия доля буде гірша і хто раніш відстраждає свою важку життєву путь.
Істерика врятувала Настю від хана.
— Що це вона? Навіжена? — спинився над Настею Ширинський бей.
— Невідомо, володарю володарів, — низько вклонився Сафар. — Певно, демони гризуть їй душу. Я думав кинути її в степу, але не було часу розв'язувати.
І пройшли мубашири з агами і беєм, не-зазирнувши в бранчине обличчя. Проте Настя й не могла вподобатися така — забруднена землею й порохом, із подряпаним обличчям, скуйовдженим волоссям і подертою сорочкою, скривавленими ногами й пальцями. Сафар зрадів. Він так боявся, щоб ласий шматок не минув його рук.
Але коли відігнали ханських невільників і не стало чути в далечині їхнього плачу й тупотіння, почалося найстрашніше.
Загін почав розподіляти свою, здобич, Сафар перший відокремив свою частку, а решту кинув воякам. Розпалені кумисом і їжею, накинулися вони на жінок і перед очима батьків і чоловіків гвалтували їх, надолужуючи своє за довгий похід. Це був дикий шабаш розбещеної похітливості серед непрохололого степу, насиченого подихами гірких трав і освітленого тьмяним сяйвом похмурих сузір'їв.