Опівдні з'їжджаються гості — жінки і дочки башів, вельмож та імамів [189].
За звичаєм, кожна гостя вихваляється кіньми та рабами, євнухами і оздобами. Вихваляється і Назлі-ханум і кличе Настю, пишаючись красунею-рабинею. Подають різні ласощі. Гості п'ють смачні шербети, гризуть фісташки та печиво і розповідають про пожежу Каффи, про жахливі грабунки дніпрових піратів, про те, що проти них надіслано двісті найкращих галер, озброєних важкими гарматами, і незабаром розтрощать вони козаків, як хробаків... Настя полотніє і мало не зраджує себе, але ховає очі під повіками і сидить нерухомо, як статуя.
За тиждень погіршали новини. Гості вихвалялися блискучою перемогою над козаками. Розповідали, ніби всі чайки потоплено десь в Азовському морі, ніби Іскандер-баша сплюндрував Базавлук.
Настя не витримала, закусила кінець серпанку і вибігла з зали. Вона замкнулася у себе і довго ридала, впавши у подушку обличчям.
Був вечір. Сонце провалювалося за кам'яні брили споруд, нагромаджених по той бік Босфору. Стрункі мінарети Сулейманіе та мечеті султана Баязіда здавалися вирізьбленими з чорного оксамиту на мосянжовому небі.
Почувши ридання, Любка тихо прослизнула до Насті, сіла біля її ніг і мовчки пестила її рукою. Настя рвучко підвелася.
— Слухай, Любко. Тільки скажи мені саму правду. Що чути в місті за козаків? Невже вони нас не визволять?
Гуцулка сумно всміхнулася.
— Де ж там, панночко! Ще місяць тому чула я, ніби спалили Каффу, а потім ще кудись попливли... Тільки не сунуться вони до Стамбула на вірну загибель. Хіба можна подолати Туреччину?
— Ну; а все ж таки... Невже тобі не хочеться додому? — допитувалася, ніби від Любчиного бажання залежала її доля.
— Кожному краще на волі — і пташці, і людині, — з стриманою суворістю відповіла гуцулка. —:— Тільки бідній людині і на волі — неволя, бо нема де голову схилити, та й їсти-пити теж треба.
І з її тону Настя відчула невидиму та неперехідну межу між собою і нею. І тому стало їй ще холодніше й самотніше.
Назлі-ханум зненавиділа Настю. Тепер вона не помічала нещодавню улюбленку, не надсилала їй ані розкішних вбрань, ані запашних солодких шербетів, ані рахат-лакуму, ані хіоського вина і алепських фісташок і якось привела огрядного смуглявого грека. Він довго дивився на Настю, і, виходячи разом з Назлі, кинув загадкові слова:
— Добре! Отже, у п'ятницю опівдні, а зараз — двісті флоринів...
В гаремі начебто забули про Настю. Зранку всі говорили про те, що кизляр-ага [190] вигнав Гасана з посади і що Гасан не знає, де зараз подітися. Настя слухала жіночі розмови з удаваною байдужістю. Вона ненавиділа Гасана, бо він позбавив її єдиної змоги вирватись з неволі, і навіть зраділа його лихові.
Надвечір прийшов Гасан. Його поява примусила жінок замовкнути. Гасан якось потемнів і зблід, але тримався гідно і невимушено. Довго пив він шербети у мармуровому кіоску, потім грав у трик-трак з перськими танцюристками, програв їм жменю дрібного срібла і запалив наргіле. А коли Назлі-ханум, випивши вина, раптом закуняла, непомітно пробрався до Насті.
Настя звела до нього запит ливо-ворожі очі. Гасан сів проти неї, довго мовчав, тер лимонно-жовте підборіддя, потім стукнув кулаком по дивану.
— Шайтан мене роздери, якщо я знаю, як зговоритися з тобою! — вигукнув він. — Адже ж могла б вийти чудова справа, присягаюся бородою пророка!.. Визволилася б ти від старої карги, а я мав би знов свою посаду і, мабуть, став би заступником кизляр-аги.
Настя мовчки дивилася на нього і не розуміла, в чому річ. Голос Гасана бринів нібито щиро і нібито доброзичливо, але Настя не хотіла зрадити себе і з удаваною напругою зсунула брови і спитала, запинаючись і навмисно перекручуючи слова:
— Гасан з сералю — геть?
І підкинула ногою, ніби виштовхнула когось за двері.
— Ото ж воно й є, що вигнали мене, наче гяура-собаку, — скрипнув зубами Гасан. — І все через цю кляту Назлі: поїхав я до Каффи, а кизляр-азі переказав, ніби захворів. Думаю: привезу тебе, зароблю, вислужуся через твою красу, бо я ж відшукав тебе у Сафара, а Назлі подарувала б тебе падишахові. Рука руку миє, як кажуть... А вона, проклятуща, уперлася, як ослиця. Подавай їй драглого слимака, ягнятко, а не справжню жінку. Та хіба така підкорить собі нашого падишаха?! Його, як коня, загнуздати ще треба.
Настя почала розуміти, куди веде хитрий Гасан. Він щось вигадав і потребує її підтримки. Добре граючи свою роль, Настя задумливо закусила губу і водила очима по стелі, ніби пригадувала уривки слів, потім перепитала:
— Кизляр-ага Гасана з сералю — геть?
Потім з прихованою огидою попестила євнуха по гладкому плечу і зітхнула співчутливо.
— Гасан — якші [191]. Назлі-ханум не якші.
— Зовсім стерво. Голову собі заливає вином і нічого не тямить. От коли б ти, джаним, зрозуміла!.. Ох, що я вигадав! Таке... Ось сідай, послухай. Може, й зрозумієш, — з рішучістю людини, яка кидає в грі останню карту, заговорив Гасан і вказав Насті на подушку навпроти себе. — Хочеш стати зіркою сералю? Дружиною самого падишаха? Сісти високо-високо на престолі султанському? Щоб я, Гасан, падав тобі до ніг, як перед самим падишахом? І щоб Назлі луснула від люті, як жаба під слоновою ногою? Хочеш, ханум? Хочеш врятуватися від великого лиха? Адже ж тебе продано. Бачила ти товстого гpeкa? Це відомий маклер. Він купив тебе для Адріапольського санджака [192], безносого діда, що гниє від франкської хвороби. Він тебе заразить, і за два роки в тебе теж провалиться ніс. У п'ятницю прийдуть по тебе негри-носії. Спитай Фатьму, жінок.
Стара вже взяла завдаток. Отже, рятуйся, ханум, і врятуй мене разом з собою.
Настя затремтіла всім тілом. Від Назлі кращого не дочекаєшся, а тон в Гасана щирий, як у людини, доведеної до розпачу.
І раптом, забувши хитрощі, Настя схопила Гасана за руки і відповіла чистою татарською мовою:
— Іди, Гасане, до падишаха! Дій! Я зроблю все, що треба.
Південь жаркий, імлистий. Зелені хвилі Босфору. До біломармурової пристані Назлі-ханум мчить розкішний каїк з лакованого білого ясеня, вкритий пурпуровим килимом, на якому лежить огрядний і літній кизляр-ага. Негри-євнухи здалека помітили несподіваного гостя і вибігли назустріч, перш ніж каїджі причалив до сходів. Вийшла і сама Назлі-ханум, спираючись на двох кpaсунь-черкешенок, і зупинилася під портиком вілли.