Гамір, тютюновий дим і молоде пиво сп'янили старого Лейзера.
Сухотний червінь заграв на його щоках, але загальна веселість не захоплює старого майстра.
— Ой пане Остапе, — каже він. — Ви тільки не подумайте, що євреї — це одна отара овечок, з своїм чабаном, як кажуть ваші панотці. Ой, навіть зовсім навпаки! Бо вівці живуть поміж себе без сварок, і одна не їсть травичку, що наскубла собі інша. Ми зовсім, як ви, православні, Їй-бо! Бо є в нас свій магістрат, що зветься кагалом [97], свої тувими — лавники, і свої радці — кагальники, і свій духовний рабин замість вашого головного панотця, що ходить у золотій шапці, схожій на глечик. І по кагалах теж панують багатії, справжні магнати, і крутять нами, як їм корисно. А коли сойм або пан круль накладе на євреїв податок, так у кожному містi кагал робить розруб і виходить, що все сплачує сама біднота, і кагал збирає вп'ятеро проти того, що вимагає круль, і живиться нашими слізьми.
— Проте сплатите раз — і край. А нам щодня лихо, — зітхає Остап.
— Ой! — навіть скрикує Лейзер — наче хтось встромив у нього голку. — Що ви кажете, пане Остане?! Зовсім навпаки. Платимо ми податок замість стації, і, шпильковий [98], і мостовий, і ярмарковий. А зберешся куди поїхати — сплачуй дорожне і різні мита. А за магістратські податки забули? А за біскупські?!
— А це чому? Хіба ж ви католики? —, здивувався дід Омелько, тріпнувши очманілою головою.
— А що ж ви гадаєте! Спробуйте не сплатити козубальця [99], так за три дні від наших бебехів ані порошинки не лишиться. Наскочать школярі і такий зроблять погром, що кісток не донесеш до міської брами. А подарунки?! А хабарі?! Ой, скільки ми на них витрачаємо! Не дай боже приїде нунцій [100] від папежа — піднеси йому голову цукру з пуд вагою. І кожному з ксьондзів з його почту по фунту цукру і по пляшці вина. А на утримання кагалу?! А на викуп невільників? А на хабарі та ралець [101] воєводі, старості та різним панам, щоб вже нас не чіпали?! Що ж ви гадаєте, що такий поважний пурець, як реб Аврум Шмойлович, стане їм щось платити?! Пхе! І не подумає! Бо на це є бідні євреї, а він собі краще купить зайвий діамант або перли дружині. Он подивіться, як він бенкетує.
Дід Омелько зиркає у той бік, куди вказує старий Лейзер.
В глибині зали, ближче до покуття, сидять поважні гості з війтом та радцями. Строкаті — і пишні їх вбрання. Адамашкові, грезетові й саєтові кунтуші міняться розсипом самоцвітів проміж чорними рясами дидасколів [102] і ченців. Гарячою кров'ю палають кармазини старшин, матовочорними мазками відтіняються оксамитові вбрання італійського архітектора Себастіано Браччі і банкіра Аврума Шмойловича. У обох спадають на груди важкі ланцюжки матового золота, тільки у реба Аврума діамантова підвіска утроє більша від підвіски синьйора Браччі. Тут і пан підкоморій [103], і пан коронний підчаший, і архімандрит Терехтемирівського монастиря Єзекіїл Курцевич, що розмовляє з Браччі мовою Бyoнaротті [104] і Данте [105].
— Padre sаntissіmе //Отче святий (італ.)//, — нахиляється до Курцевича Браччі. — Спитайте синьйора бурмистра Балику, як ся має його брат. Моя Антонелла всі очі виплакала, сумуючи за центуріоном [106] Богданом. Проте пробачте: не личить розповідати ченцеві про дівочі мрії.
Архімандрит мовчить. Ні, це йому зрозуміло. П'ятнадцять років тому декламував він у Падуанській остерії сонети Петрарки [107] і Гвінічеллі [108], а потім до упаду кружив на площі у веселому вирі карнавалу, сповитий серпантином і обсипаний конфетті і пелюстками свіжих троянд. Нащо, нащо пішов він у монастир, відштовхнув дівчину з остерії з тонким обличчям тону слонової кості і руками, наче вирізьбленими самим Фідієм?! [109]
Браччі не розуміє, що сталося з суворим архімандритом. Курцевич здригається, наче хтось прочитав його думки, удавано посміхається і питає Созона Балику, чи немає від Богдана звісток.
— Ну, братіку. Рано. На покров обіцяли повернутися. Чути було, що видерлися наші пани-молодці у Чорне море, але де впадуть мокрим рядном, лише Сагайдак відає.
Сп'яніли гості. Дехто спить, купаючи у масних підливах свої оселедці, але гамір не вщухає. Хтось заспівує пісні хрипким голосом. Хтось лається, бо в нього витягли гаманець. Де-не-де спалахують суперечки і також несподівано вщухають догорілою тріскою.
Навколо Лейзера юрбиться купка майстрів, ловить його безладне, але захоплююче оповідання. Одні слухають, як казку про лісовиків та характерників [110], інші з жадібною цікавістю, бо єврейство, закуте у тісні мури гетто і сповите вимогами талмуду [111], живе з ними пліч-о-пліч, невідоме і загадково незрозуміле.
І, жахаючись примари пекельних мук, вірили люди наклепам свого духовенства із огидою цуралися євреїв, не знаючи і не розуміючи їх. А невідоме і незрозуміле завжди лякає і одночасно вабить, як таємниця; І ось, коли один з цих загадкових людей заговорив про своїх одновірців, — заговорив щиро і палко, жаліючись і викриваючи їх, — це пролунало так несподівано і цікаво, що не хотілося загубити ані слова з його безладної гарячої промови.
Лейзер відчував незвичне піднесення. Блищали каламутні очі. І слова самі собою злітали з уст нестримним струмом. Лейзер невиразно відчував, що говорить зайве і що це дуже небезпечно, але спинитися не міг. Завжди принижений і пригнічений — одновірцями за злидні, а християнами і за злидні, і за віру, — він раптом відчув себе Людиною, наче невідома сила здерла з його вуст одвічну печать. Хай! Хай хоч один раз за все життя розповість він усе, що накипіло на серці за довгих сімдесят п’ять років! Він повинен, він мусить сказати цю правду, наснажену терпкою гіркістю образ і принижень. І, захлинаючись, намагаючись висловити все одразу, він говорив, розмахував руками і плутався у незвичних словах:
— Ви коли-небудь були у гетто? Ні? Навіть не знаєте, що це? Ну, так я вам поясню. Це тому, що нам не дозволяють жити в місті разом із вами. Нам дають клаптик землі. Живіть! Спочатку, може, воно й не погано було, але кожен єврей має дітей і до кожного переїздять родичі. І тоді на всіх не вистачає місця. О, яка там тіснота!.. Будинок будують біля будинку, щоб не гинув марно палець землі. І все одно землі не вистачає. Тоді починають будувати кам'яниці на три, на чотири поверхи і риють під ними підвали для бідних. З кожної щілини визирає єврей, один на одному сидить, один у одного хліб відбиває. А старости й магістрати дозволяють євреям торгувати тільки один раз на тиждень, у день торгу. Та ще й гуртом, щоб не відбити покупців у християн. Спробуй єврей продати шматок сукна — вмить оштрафують. Продавай цілими поставами. А хіба вистачить у бідного єврея грошей на цілий постав?! Ну й доводиться хитрувати, бо бідна людина теж мусить жити... Кілька чоловік купують постав у складку і продають або шиють одяг на продаж, але тоді ображаються ваші кравці: не смій шити одяг селянського крою. Не смій тримати в себе краму і докладу кравецького або сплачуй подвійний штраф. Ой, та хіба пригадаєш одразу, що нам доводиться терпіти!.. І рибою торгуй тільки двічі на тиждень, і вашого хлопчика не смій узяти в підмайстри. Гине з голоду бідний єврей. Роботи нема, грошей — нема, а платити всім і кожному треба. І тоді потрапляєш до лихваря. А ви знаєте, як підтримує він бідну людину? Як зашморг скараного на горло! Ій-бо! І виссе з нього лихвар все так, що сама суха шкіра залишиться. І тоді бідний єврей іде світ за очі шукати щастя. Все йому здається, що десь в іншому місці буде краще. А на новому місці йому не дозволяють оселитися і женуть його геть, бо і своїм нема чого їсти.