Лейзер сумно похитав головою.
— Ой, вірно, панове! Тільки чуєте що? Інша образа гірша від канчуків. Їй-бо! Бо від канчуків поболить та й минеться, а образу двадцять років не забути... Я ночами не сплю... Лежу, пригадую... І болить... Ой, як болить!.. А хіба людина винна, що їй болить? Біль не виженеш, як собаку. Правда, дідусю? — звернувся він до діда Омелька. — Але ні в кого нема в грудях стільки болю, як у старого бідного єврея.
— А ти розкажи. Полегшає. Горе, як пухир: розріж — і минеться, — тепло відгукнувся Омелько, запалюючи люльку.
Лейзер вдячно зиркнув на нього і відповів тихо, сором'язливо:
— Спасибі вам, дідусю, що ви такий добрий. Тільки нащо мені псувати вам свято...
Бенкет бучнішав. Забувши хвилинну сварку, братчики знов допалися до їжі. Почалися гучні розмови. Регіт вкривав брязкіт чарок і посуду розгонистим громом. Дим стояв під стелею хмарою. Братчики пересідали, хто до кого бажав, розбивалися на тісні гуртки. За гамором не було чути окремих розмов, і кожен почував себе затишно, приємно. Рудий Кузьменко підсів до підмайстрів і умовляв їх влаштувати рибальську артіль.
— Замість сидіти по майстернях без роботи, наловимо рибки, насолимо, накуримо, а що залишиться — продамо.
— Воно б непогано, — невиразно підтакували вони.
М'яка хмільна втома виповнювала їх лінивою теплотою. Вони невиразно відчували, що від Кузьменка не буде добра, але сперечатися не хотілось.
— А на Дніпрі тепер яка просторінь! Сонечко. Вільний вітер, — удавано захоплювався іконописний дідок.
— Тільки як же воно буде? — спитав один з підмайстрів, як уві сні. — Адже ж нема у нас ані човнів, ані невода, ані рибальського струменту.
— Це вже не ваша турбота! Шевцюєте ж на готовому. Так і рибачити можна, — посміхається Кузьменко і наливає їм повні чарки. Підмайстри п'яні від гамору, горілки і меду, від незвичних вражень і ситої їжі. І, слухаючи солодкі Кузьменкові розмови, вони не замислюються і занурюють молоді чорні вуса в іскристу піну, пухку і білу, як горностай.
А парафіяльні попи, радці [89] і лавники [90] розсілися проміж цехових і заводять розмови про застій у торгівлі, про те, що нема де кинутися міщанам — крамарям і майстрам цехів.
— Коли біда підступає пожежею, не треба чвар, панове майстри. Час нам з'єднатися не тільки під братським захистом, але й під владою ратуші і магдебурзького права [91]. Не годиться нам вклонятися шляхтичам і старостам, коли та ж шляхта морить нас голодом, запроваджує по фільварках майстерні та ярмарки і замикає митницями нам шляхи.
— А що ми забули у вашому магістраті [92], щоб знов піти під ваш присуд? — мружить очі Причепа, пихкаючи люлькою.
Худорлявий піп з розчесаним на два боки волоссям під Ісуса Христа докірливо хитає головою:
— Подумай, чадо. Хіба каміння не вопіє проти старост за їх беззаконня?! Не подолаємо ми їх поодинці. Хай же буде єдиний пастир і єдине стадо, як каже святе письмо.
— А чи багато ми здобули прав, бувши під вашим чоботом? — скоса позирає на нього Причепа і поринає в хмару кучерявого диму.
— Здобули б, коли б не оці чвари серед отари Христової.
— Ото ж то й воно, що у кожного пастиря — ножиці на нашу вовну в рукаві. Підступить отакий до нас та й ладиться разом з вовною і шкуру відтяти.
— Але ж старости! — сплеснув у долоні піп, не слухаючи. — Пригадайте, які жадібні вони і немилосерді! Раніш ми вільно рубали дрова в околишніх лісах, а тепер — їжджайте за п'ять миль від міста. А підводи?! А охорона приїжджих?! А коли помре хтось з міщан, забирають у вдовиці з чадами останнє дрантя. Їм і сіно вози, і мед, і віск давай, і рибу, і від кожної крамниці, і від кожної речі, що продано на торгу.
— Хм!.. так на вашу думку, коли ми підемо під ваш присуд, все воно пухом розвіється? — насмішкувато мружиться Хома. — Ні-і, панотче! Ви розумні, та й ми недурні. Що староста з нас тягне зайве, це ми добре знаємо. Але чому ви нас не допускаєте до виборів у раду сорока мужів? Чого вдираєтесь у хати й б'єте смертним боєм за кожне щире слово?! Де ви поділи нашого цехмістра?! 3аморили в ратушній вежі?! А чому пан Хоткевич забирає у міщан вулики і нічого за це не платить? Чому лавники не знанають законів і на суді б'ються, наче перекупки на торгу?
— Так ми ж за бійку на три місяці відлучили їх від засідань.
— Відпочити дали? Роботою не силували, сплачуючи їм гроші? Хороша кара!.. А вони тимчасом загарбали міські хутори, зігнали з них удів міщанських — і ну хазяйнувати. Чому ви не відсудили в них міського майна? І чому батогами забили посполитих, що прийшли з тих хуторів до вас із скаргами на пана війта [93], коли він почав їх на панщину ганяти і данинами душити, як перший-ліпший староста?! А коли помер старий Пущенко, хто підробив тестамент, наче він відказав і садиби і сіножаті на магістрат? Хто його сиріток в самих сорочечках на мороз вигнав?!
— Так, сину, були великі наші провини, — кисло підібрав губи піп. — Тому й братство наше фундовано, хай єдиномисліє і мир запанує серед вірних!
В голові у Причепи шумить. Він забув обережність, перекинув під вуса повний кухоль пива, стукнув його об стіл, витер мокрі вуса і насмішкувато свиснув:
— Вилізла гадюка з старої шкіри та голубицею себе назвала! Чули ми такі казочки! А як дійде до стації [94] або до розрубу [95], знов на цехових все накинете?! А самі — руки за спину та черево наперед? Шукайте інших дурнів, а з нас вистачить!
Кузьменко частує підмайстрів, не шкодує братського пива й меду і тлумачить їм, відраховуючи на товстих червоних пальцях:
— Це ж дуже вигідно, кажу. Артіль за місяць себе покаже. Тільки треба одразу братися, щоб до зими заробити.
— А по скільки дасте на брата, пане майстре? — стріпнувся один з підмайстрів.
— Та що там!.. Дам по сорочці, штани справлю та харч — як завжди. Та ще десяту рибу вилову.
— Тю! — свиснув один з підмайстрів. — Та на уходах [96] п'яту рибу дають та одежу, та ще грошима по сорок грошей.
— Та яка ж це артіль? Адже ж в артілі нема хазяїв, — підхопив другий. — По артілях вилов розподіляють порівну.
Кузьменко люто блиснув на нього очима, але стримався.
— Мало чого!.. Проте у Дикому Полі татари можуть щохвилини напасти або харцизяки. Та я й не вмовляю. Хіба мало є по містах гулящого люду?.. Тільки пальцем кивни...