З одчайдушною сміливістю і рішучістю перемагав Петро Конашевич різні перешкоди, і після довгого втомного дня, коли лише собаче гавкання тa переспіви перших півнів порушували тишу, сидів над своїм рукописом, вигострював мову і докази, перекреслював і переписував цілі сторінки і потроху входив у смак нової роботи.
Вісько Петра Конашевича зростало і гартувалося, а разом з ним зростала його певність в собі і в майбутньому. Робота захоплювала Сагайдачного. Він оточив себе посивілими загартованими у боях воїнами і для кожного з них знаходив роботу. В усіх напрямках мчали його гінці, йшли піші і кінні загони.
Весняне сонце дало йому першу хвилю виписчиків і втікачів-кріпаків, а коли зазолотавилися лани шарудливими хвилями пшениці і запалахкотіло липневе небо яскравими блискавицями, — заворушилося й реєстрове козацтво, якому загрожувало виселення до крулевщизн або у межі Запорозького Лугу.
Працювали й старшина. Недурно вичитували вони до хрипоти по ярмарках і міських торгах, по шинках і магістратах, на церковних ганках і по сільських майданах пишні обіцянки пана Сапеги, що ніхто пальцем не зачепить захисників ойчизни і трону, вірних слуг королевича Владислава. Подумали-подумали козаки, почухали потилиці і, рятуючи жінок, дітей і хати, худобу і ріллю, пішли на його поклик.
Настав і минув день святого Іллі. Гроші козацькому війську не були сплачені. Пани самі порушили постанову комісії, і вийшло, що Петро Конашевич мав рацію не зважати на панські погрози. Про виселення козаків із маєтків не могло бути й мови, а на вимоги панів козаки відповідали глузуванням або погрозами.
Нове військо формувала не тільки старшина. Різні люди з дрібної шляхти і підпанків, охочі до походів, а головне — до легкої здобичі, не стільки навчали свої ватаги військової справи, як наїжджали нa фільварки та містечка, накладали контрибуції, грабували, ґвалтували жінок, вимагали леж та приставств і зовсім не поспішали в Московщину, тому що і дома знайдеться досить хліба козацького.
Під гаслом вербування збиралося купами і поспільство, підпалювало панські садиби, скирти і ожереди і, порахувавшись з своїм одвічним ворогом, і собі приставало до козацького війська.
А коли дійшла до Базавлуку чутка про похід, рушили й січовики.
3аворушилася шляхта. Вона проклинала план короля і королевича Владислава. Посипалися скарги до коронного гетьмана і до Варшави. Але Жолкевський не вживав ніяких заходів, а король був глухий до протестів панів, підтримуючи синові зазіхання на московську корону. В боротьбі з Густавом Адольфом він втратив права на шведську державу, а польська виборна корона не могла забезпечити його сина, ось чому так вабила його Московщина, з якою вже вісім років тривала війна, і ось чому Зигмунд уперто не визнавав Михайла Федоровича Романова царем.
Військові дії часом уривалися, часом знов відновлювалися, коли з'являлися кошти і люди. І до того ж, король Зигмунд був таємний єзуїт, і конгрегація [224] роздмухувала його апетит, щоб підкорити Ватіканові безмежні землі північно-східного царя.
А справи королевича Владислава були зовсім погані. Командував його армією обмежений і самовпевнений литовський гетьман Ян-Карл Хоткевич. Напровесні знов вирушило його військо в похід і повільно посувалося до Москви. Воно ремствувало і готове було збунтуватися через несплату грошей, брак коней, гармат і набоїв, а головне — через голод. Країна була спустошена попередніми походами, військової здобичі не було, регіментарії [225] сварилися між собою, підсилення не надходило, і Лев Сапега розпачливо волав до козаків, благав їх якнайшвидше виступити і для заохочення надіслав їм двадцять тисяч червінців.
А козаки не поспішали: лише в липні вирушив Сагайдачний у похід. Ішов він крізь Сиверщину, крізь Путивль, Єлець, Лебедянь, Шацьк, Коломну, поки королевич повільно посувався на схід спустошеною Смоленщиною.
Козаки здобували і плюндрували зустрічні міста, і Сагайдачний не стримував їх. Він тільки стежив, щоб військо не пиячило і не перевантажувалося здобиччю, бо така здобич заважає рухливості. Забачивши козаків, росіяни ховалися в лісі або билися з мужністю рокованих на загибель. А бояри тікали з своїх садиб і несли вперед грізну звістку про наближення лютого ворога.
В Лівнах Сагайдачний захопив у полон воєводу, князя Микиту Черкаського, у Єльці — Андрія Полевого, "коему осадное сидение было не в обычай". Полевого порубали шаблями, а дружину його взяли з собою. Тут же захопили козаки й посольство до кримського хана з царською грамотою. Давши коням відпочити, а козакам відіспатися, Сагайдачний підступив до Михайлова і обложив його. Кілька разів кидалися козаки на мури, але михайловці відбивалися мужньо. Сагайдачний простояв під Михайловом тиждень і вирушив далі, залишивши надійне прикриття.
Назустріч козакам поспішали князі Пожарський і Волконський. Військо їх було погано вимуштруване і нашвидку зібране з служилих людей та з хлопів. Воно бунтувало і відмовлялося битися з козаками. На березі Оки Сагайдачний розтрощив це військо і Каширським шляхом повільно наблизився до Москви.
Коли перші загони його з'явилися біля Донського монастиря, бояри виступили з Москви проти нього зі своїм ополчечням, але, як каже московський літопис: "Грехов наших ради, страх великий их объял, и бою они не поставиша".
Королевич теж наближався до Москви. Без бою піддалася і присягли йому Вязьма, Дорогобуж, Козельськ і Кременець. А бої йшли із змінним успіхом. Шістнадцятого вересня по довгій і марній облозі Можайська, вирушило польське військо через Рузу і Звенигород до Москви.
Під Звенигородом з'явилися до королевича посланці Сагайдачного. Війська було у королевича небагато: лише п'ять регіментів з невеликою арматою. Сварки між регіментаріями зростали. Двічі спалахували бунти, почалося дезертирство. Ян-Карл Хоткевич не згоджувався з соймовими комісарами щодо плану кампанії і гадав зимувати десь під Калугою або під Боровськом, але королевич пристав до думки комісарів, і гетьманові довелося скоритися.
Поява козаків була для Владислава великою радістю. Козацькі посли розповіли королевичеві про спустошені землі і сплюндровані і захоплені міста і сповістили його, що Петро Конашевич стоїть між Коломною та Москвою і чекає наказу, щоб приєднатися до королівського війська.