І, вискнувши, схопила Юрків кинджал.
— Не дам! Не підступай! Заріжу!
Юрба здригнулася, загула, розгублена і обурена, злякана і запалена люттю і ненавистю.
Доліва стиснув губи і підвівся з місця.
— Замкніть її до льодовні! А його — на ворота! Лукашу! Стасику! Мерщій! — грізно стукнув він кийком об ганок.
Миршавий, злісний дідок тримав їх, кремезних, здорових, у своїх старезних тремтячих руках, гіпнотизував своєю владою.
Юрба знову примовкла, відсахнулася. Лісник схопив Томашиху і видирав з її цупких рук Юрків кинджал. А Юрко наче прокинувся, струснув з себе остовпіння, збіг на га нок і ткнув чоботом Доліву під черево. Доліва впав, скорчившись від болю, а Юрко наче виріс на цілу голову і з несамовитою люттю владно крикнув юрбі:
— Чого дивитесь? Мало він у вас крові висмоктав? Батька мого загнав у домовину! Вам те ж буде! Ану, на ворота його!
Стасик десь зник, лісник випустив Томашиху і стрибнув на Юрка. Стара підхопила кинутий кинджал і з усієї сили ткнула лісникові у спину, а юрба, наче падіння Доліви розбило чарівний гіпноз його влади, заревла і кинулась до ганку.
Все змішалося. Хтось вже розв'язував Юркові руки. Хтось бив лісника мушкетним прикладом, поки десятки рук тягли Доліву до воріт і з поквапливою радістю виносили з клуні драбину.
На допомогу Доліві мчав Лукаш і пан Боніфаціуш. На них накинулося кільканадцять чоловік і, сопучи, мовчки і діловито били їх чим попало.
А ланцюгові собаки, вгадавши загальний настрій, вчепилися у хутрянку Доліви-Ясенського і з гарчанням і гавканням несамовито дерли її на шматки.
На воротах вже сидів верхи машталір і прив'язував до них туго зсуканий мотуз, а двоє ковалів тягли орендаря до драбини.
Зашморг був жорсткий і все чіплявся за гудзики і комір каптана.
— Розстебни комір!
— Дери його надвоє — кричали знизу.
Всі говорили разом. Прокльони, лайка, глухі удари по вже мертвому Боніфаціушу і вереск дітей — усе зливалася у несамовитий галас.
Доліва ледве очуняв від болю і раптом пронизливо завищав. Він учепився за коваля. Очі його вистрибували з орбіт, безладні благальні вигуки злітали з вуст, по щоках покотилися сльози.
— Вали драбину!
— Стрибай сюди! — волали знизу.
— Стій! Стій! — гукнув коваль, відчувши, що драбина падає, і разом з нею важко гупнув на землю.
Доліва повис у повітрі. І враз ущухло все. З забобонним жахом дивилися посполиті на скараного, наче боялися, що він обірветься і помститься жахливою помстою.
Старі жінки хрестилися, плювали і шепотілиз акляття, а Томашиха несамовито ридала на синових грудях і все повторювала крізь сльози:
— Не дам!.. Не дам!..
ЗА БУЛАВУ І КОРОНУ
Дні минали швидко і непомітно, як придорожні дуби, коли баскі коні мчать лісною просікою рівною легкою риссю. Сагайдачний їх не помічав. Він відпочив і заспокоївся, в гостинній оселі, і тепер безсилий розпач і пригніченість перших днів здавалися йому чимсь ганебним і не гідним козака.
Захоплено пірнув у складне і різноманітне київське життя. Міська і околишня шляхта, братство і міська рада навперебій запрошували його. По-перше, кожен бажав вшанувати колишнього гетьмана і шаною притамувати йому біль від поразки, але незабаром всі зрозуміли, що присутність Петра Конашевича конче потрібна і корисна в кожній важливій справі суспільного життя. І Петро Конашевич нікому не відмовляв у пораді і допомозі. Все тут цікавило його. Він одвідував філософські і релігійні диспути, а іноді і сам кидав у кипінь палких дискусій влучний доказ або в'їдливу стрілу в город прибічників унії та католицтва. Часто підказував дидасколам теми для гострих памфлетів, а в гуртку вчених, що збирався у Галшки Гулевичівни, по-діловому обмірковував, що треба якнайшвидше перекласти або написати і надрукувати, про що провіщати парафіяльному духівництву, чого добиватися на соймику і на Вальному соймі.
Одвідував Сагайдачний і братство і брав жваву участь у братських сходках. Навіть на братських канунах, за чаркою доброго меду, знаходив він про що говорити з цеховими майстрами, з крамарями і лавниками, з підміською шляхтою. Не забував він і свого старого приятеля Хому Причепу, і той, поговоривши з Петром Конашевичем, захоплено чухав потилицю і приказував:
— Оце так голова!.. Ще не бачив такої і ніколи більш не побачу...
Радився він і з купцями про збільшення торгівлі з Угорщиною, Молдавією і Московщиною, не забував і братську школу і не шкодував грошей на пишні шкільні вистави, щоб потьмарити театральні вправи єзуїтського колегіуму, а перед кожними рочками влучно підказував шляхті, які протестації вписувати до земських книг і як добиватися на суді свого шляхетського права. І не одна сварка поміж киянами закінчувалася повним примиренням тому, що Сагайдачний вчасно втручався в неї і доводив, що не варт гризтися проміж себе, бо це тільки вода на млин їх спільних ворогів. І вдячні люди просто дивувалися і губилися, бачачи його невтомну й кипучу енергію, а кир Єлисей ховав у зіницях веселу всмішку і думав:
"О, тепер він знов став собою, а тоді примчав до мене скривдженою бабою...".
Під настирливими нагадуваннями Плетенецького почав Сагайдачний писати свою книгу про унію. Уперто і сумлінно вивчав він догматику, часто одвідував Борецького, Єзекіїла Курцевича та інших вчених і в довгих розмовах з'ясовував собі тонкощі богословських доказів і тлумачень кожної дрібниці, щоб найспритніші католицькі богослови не могли впіймати його на якійсь хибі і збити непередбаченою каверзною дрібницею.
Але не в догмі бачив зміст і мету утворення унії. Влучно, гостро і короткомовно, як військовий наказ, розробив він другу частину свого твору, де показав загальний наступ католицтва на схід Європи, з метою підкорити православну церкву і помалу знищити навіть пам'ять про її існування, а унію утворив польський шляхетський уряд за вказівками Ватікану, як перший крок цього наступу, щоб потьмарити настороженість православ'я, притамувати його ворожнечу до західної церкви і таким чином, з одного боку, допомогти панству в приборканні і покріпаченні України і Білорусії, а головне — дати Риму нове і невичерпне джерело прибутку і збагачення.
Але вся ця складна кипуча діяльність не заважала Сагайдачному весь час мати на оці військові справи. Хоч які важливі всі заходи громадського життя, але без збройної сили нема дійсного захисту, від нахабних зазіхань Речі Посполитої. Ось чому, працюючи над своїм рукописом і іноді кепкуючи з себе в думках за таку не гідну вояки роботу, він написав докладного листа литовському гетьманові Сапезі, а згодом і сам поїхав до Вільно. Сапега дав йому проповідні листи на формування двадцятитисячної армії проти Московщини. Військо довелося набирати в кількох місцях. Сагайдачний кинувся до військової скарбниці, і коли перші загони почали збиратися під його прапорами, для них був готовий і одяг, і зброя, i харч.